Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Андрієм, уявляєш! Але дитини не сховаєш, – сказала вона і знову всміхнулася. – Тож ударив Андрій Вальку, Горбатий уліз поміж них, він і його турнув. Горбатий тоді побіг на вулицю, сів посеред дороги й почав голосити. Ну, кіно, чисто тобі кіно! – сказала Ганина братова. – Позбігалися люди, хотіли й міліцію покликати. Горбатий навіть лікаря викликав, щоб зняти побої, але де ті побої, коли він раз його турнув?!

…Ганя вже не відхилялася, коли з квітки вилітала бджола; сиділа задумано, а похмурий чолов’яга, який пас на галявині корову, повернув до них орлиний профіль і ніби підслуховував їхню розмову.

– Прибігає до мене Андрій, – розповідала Ганя, – розхвильований, аж білий. Ледве я його заспокоїла. Писала я йому листа про те ще на Донбас, але він того листа не дістав. Хотіла було розказати, як приїхав, але його мов вітром здуло…

– Це таке кодло, – сказала спокійно братова, – що з ним лучче не знаться…

– А я що йому казала? Не сплутуйся з ними, бо це таки справді кодло. Вони такі, що свого не попустять, на голову сядуть, ще й батога в руки. Скільки я йому торочила: не ходи туди, хай під ними земля вигорить, хай їх болячка погризе! Тягався туди отой носатий із шрамом, ну отой – ціла вулиця про те знає, а тепер хоче, щоб Андрій їхнього вишкребка за свого прийняв.

Ганя журно примовкла, і жінки раптом помітили, що похмурий чолов’яга з коровою опинився майже біля паркану…

Ввечері братова переповідала чоловікові:

– Хоче Андрій брати розвод, – сказала вона. – Та коли йому припишуть дитину…

– Чого б це йому мали приписувати чужу дитину, – перервав її чоловік.

– Е, ти наївний, як і він. Валька така, що свого не пропустить, – сказала жінка. – Вони своє взяти вміють. Це такі, що копійка їм із мацаків не вислизне…

Ганя дивилася на похмурого чолов’ягу, який і досі демонстрував їм свій орлиний профіль – той увіч їх підслуховував. Через це вона аж зовсім стишила голос.

– Має ціле тобі горе, – шепнула вона. – Влип, як муха в липучку. Каже Валька: не визнаєш дитину – подам у суд. – Ганині очі стали блискучі, а в куточках забриніли сльози. – І що ти думаєш: подасть… Я йому весь час кажу: покинь туди, бога ради, ходити, покинь. А його ніби шнурком туди тягне. Вони все життя по судах тягаються, а ми як були плохі, такими й помремо…

Братова зітхнула.

– Таке вже їхнє кодло, – сказала. – Всі когути такі: їм пальця в рота не клади.

Ганя встала, біля неї закрутилося кілька бджіл. Глянула на город і квітник, утерла кінчиком косинки очі, махнула рукою й утомлено пішла до хвіртки…

– А що Сашко? – спитав увечері Ганин брат.

– А що? – сказала жінка. – Цілий вечір співав, марширував і щось гукав. Коли він те теля затягає до міліції, то всіда співає, марширує і щось кричить. Радіє, що ту банду подужав. Якраз такі, що дадуться себе подужати.

3.

День напливав на околицю гарячими струменями; біля хат куріли дими літніх кухонь, здіймалися високими стовпами, розливаючи над вуличкою гіркувато-солодкий запах. Розкладалися під сонцем бур’яни, аж повітря густішало; корова похмурого чолов’яги зупинилася й дивилася на річку. У воді пливли відбиті кучми хмар, круглі й волохаті, які скидалися на роздутих, безголових риб. Мовчазний чолов’яга відпустив налигача – корова так само стояла на місці, ніби зачарував її хто. Чолов’яга підійшов до води, ламаючи важкими кирзяками галуззя лози, що випиналося з піску. Скинув чорну сорочку, роззувся, закотив холоші й увійшов у річку. Вода була прозора й тремка. Гадючилося зілля, швидкі рибини снували кам’янистим дном, камінці пообростали зеленим слизом. Чолов’яга широко розставив ноги, нахилився й хлюпнув теплою водою в обличчя й на груди. Потому розігнувся й задивився, як і його корова, на річку й протилежний берег, горбистий і порожній, – обличчя його було покрите прозорими краплями. Корова і собі подерлася крізь лози, схилилася до води й почала, віддуваючись, пити. Чолов’яга вибрів на сухе, відкотив холоші й озув кирзяки. Тоді наклав на голову сіру кепку і взявся за налигача.

– Ну! – гукнув на корову, що перестала вже пити й обгризала траву біля прикорня. – Пішла, трасця твоїй матері!

Вивів корову на вуличку, підійшов до паркана, сів на землю і, не випускаючи з руки налигача, почав подрімувати, раз по раз злякано скидуючи головою.

4.

Горбатий варив їсти, Андрій, надчікуючи Вальку, ліг на ліжко, заклавши ноги на бильце; Горбатий бігав у сіни з кімнати і навпаки; в сінях шипів примус, і чи від того напруженого шуму, чи від задухи, вони