Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

обох грали червоно-зелені виграви. Теля крутилося по колу, задерши хвоста н закинувши голову, божевільний також крутився по колу, ляпаючи босими покривавленими ногами по мокрій траві; над ними в повітрі похитувалися зеленкуваті, з червоним відсвітом медузи, погойдували лапами, вигиналися важкими тулубами, а може, це онук вигадував їх для себе: сидів спокійно на березі, схрестивши ноги й неквапно жуючи зірвану бадилину. Від трав’яного соку губи його стали зелені, він випльовував бадилину і ламав нову. Божевільний уже майже догнав теля – стрибнув, розпластавши велике легке тіло, й схопився за хвоста. Теля рвонулося, ревнуло і спинилося.

– Є! – крикнув онук. – Ти його, діду, не пускай!

Теля ще раз спробувало вирватися, але Сашко уперся ногами й звісився назад, натягуючи хвіст струною. Теля мукнуло й подалося. Божевільний схопив його за шию, і за мить теля було залигане – другий кінець шворки все ще виплітався з глибокої кишені божевільного.

Онук підвівся, виплюнув з зеленого рота траву й похилитався на кволих ногах до діда. Той повів до малого веселим оком, і на вуста йому напливла добра й переможна усмішка. Випростався й закинув догори голову. Обличчя заясніло й засвітилося – очі Сашкові стали лагідні й розумні.

Онук майже дійшов до них, по дорозі зірвав іще одну стеблину й знову зажував її міцними зубенятами.

– Є! – скрикнув він удруге. – Ти його, діду, не пускай!

Божевільний здригнувся від того голосу. Обдивився навкруги безтямним поглядом, і усмішка погасла на його обличчі.

– Я звинувачую, – сказав він металевим голосом, – оце теля в приналежності до Банди Злочинців Незвичайних, до якої належить і Ювпак С. П. Звинувачую покровителів і помічників цієї Банди, які десятки років чворять злочини на нашій землі і мислять про жахливу розправу наді мною, Сашком Жданенком, і моїм улюбленим онуком Толею Жданенком.

– Ми його заведемо в міліцію, діду, та? – спитав, закидаючи голівку онук. Вуста в нього були зелені, а зуби все ще жували.

– Ми звернемося до президента Міжнародної слідчої комісії, якщо вона є в Житомирі, – сказав сталевим голосом божевільний. – Ми звернемося до виїзної сесії МКЗПЛ, яка двадцять років рятує нам життя, звернемося до всіх добрих людей.

Только все ще стояв, закинувши голівку, рот його розтулився – зелений рот із зеленими зубами та язиком.

– Ми його заведемо в міліцію, та, діду? – вперто спитав він.

– Як накажете, командире, – стукнув босими п’ятами божевільний Сашко. – Ви в мене головнокомандуючий, а я ваш начальник штабу.

– Ми його заведемо в міліцію, – сказав онук і виплюнув жвачку.

Сашко нагнувся й підхопив рукою дитину: онук зручно і звично всівся. Обличчя його знову стало незворушне й суворе, очі запалали ясним вогнем, і в цьому вогні, як у глибокому зменшувальному склі, відбилося по ромбічному сонечку.

2.

Ганя сіла на ослінця під кущем бузку, навколо розливалися гарячі барви – братова любила квіти. Якраз над Ганиним вухом цвіла жоржина, бджоли вилітали з пелюсток, і Ганя раз по раз відхиляла голову, коли вони пролітали повз неї. Братова сиділа на лавці навпроти, заслала гострі коліна ситцевим платтям, її кістляве обличчя було мирне, а тихі очі вряди-годи гасилися важкими, довговіїми повіками.

Ганя почала не відразу. Дихнула запахами квітів, обдивилася городець із квітучою картоплею, тоді зручніше вмостилася на ослінці. Братова за цей час підняла й опустила повіки – її обличчя завмерло.

– Сашко вчора знову тягнув Ювпакове теля, – сповістила Ганя і змовкла, а братова розплющилася. Очі блисли, але відразу ж погасли. – Казав Ювпак, що вб’є Сашка, – додала Ганя і відхилилася – з пелюстя жоржини вилітав джміль. Загув, як літак, важко й зудливо ведучи волохате тіло. Братова закинула ногу за ногу, і її гостре коліно чітко проступило під платтям. – Знову вів у міліцію, – сказала Ганя. – Його вже стільки звідти гнали. Я питаю: «Сашко, чого це ти його туди тягаєш?» Воно, каже, належить, каже, до банди злочинців. І Ювпак, каже, належить до тієї ж банди, а це, каже, його шпійон…

За хвірткою пас корову, тримаючи за налигача, похмурий чолов’яга – худобина меланхолійно скубла траву на узбіччях; легкий теплий вітерець погойдував краї Ганиної косинки, купались у пилюці горобці. Ганя звела руку, щоб упорядкувати волосся, і горобці з шурхотом розлетілися, обсипаючи пилюку. День горів яскравим літом, пахло зіллям, яке вже починало дерев’яніти в корені; дуби коло хати лопотіли щільним листям; сонце заливало братову – її важке, кістляве обличчя, гостре коліно, що проступало під платтям, і тьмяні повіки, що знову приховали очі…

Ввечері вона переповідала чоловікові про Ганині відвідини:

– Думаю: чого вона прийшла? Розказала про Сашка – той знову тягав Ювпакове теля у міліцію. Але бачу – крутиться. І що б ти думав – таки Андрій. З’явився ні сіло ні впало, а Валька, сам знаєш… Спершу кинулася йому на шию, – братова розтягла широкі вуста, відслонюючи напрочуд чисті й правильні зуби. – Горбатий вийшов надвір. І навіть розцілувався з