Яцек Денель - Кривоклят

Натомість я не обілляв би сірчаною кислотою «Портрет потворної міщанки в жабо», навіть якби він висів рама до рами з «Автопортретом» Рембрандта, хоч саме автопортрети Рембрандта й портрет Титуса — один кращий за інший — у головах музейників так схожі, що злилися їм у єдиний цикл і були зручненько розвішані поруч у Kunsthistorisches Museum; однак припустімо, що вони висять окремо, зала є значно більшою, ніж наявна, і я мушу бігти від одного до іншого, крім того, я вивихнув кісточку й ледве ходжу, що й казати про бігти, тож так і не обіллю сірчаною кислотою «Портрет потворної міщанки в жабо», я волію задовольнитися одним Рембрандтом, зате шедевральним, і залишається тільки проблема тривалих міркувань, яким із автопортретів для цього скористатися, крім того, я не виключаю, що, зрештою, вибір може впасти на портрет Титуса, який, на мою думку, зовсім не поступається найкращим автопортретам Рембрандта. Однак усе це залежить від перепустки, а якщо ви вважаєте, що легко отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», то жорстоко помиляєтеся, зрештою, я не маю ані найменших причин думати, що хто-небудь вважає отримання такої перепустки легкою справою, навпаки, про такі місця говорять як про дім без клямок, куди, мовляв, можна тільки ввійти — і вже не вийдеш, але Медичний центр «Замок Іммендорф», певна річ, має свої клямки, чудово змащені санітаром Еґґером, клямки, що не лише зразково діють, як і все в Медичному центрі «Замок Іммендорф», не лише рухаються вгору та вниз, пускаючи в рух механізм, який відчиняє і зачиняє, а й також, що логічно з того випливає, дають змогу вільно пересуватися між палатами пацієнтів, спільними залами, коридорами, туалетами, оскільки в питанні замків і дирекція, і персонал Медичного центру «Замок Іммендорф» виявляють неабиякий лібералізм. Коли ж, однак, придивитися до складної махини Медичного центру «Замок Іммендорф», тобто саме до складної махини замку Іммендорф як такого, що дещо нагадує якийсь дорогий набір кам’яних дитячих кубиків фірми Anker, точніше не дитячих, а колекційних, розкішних, якими ніхто не грається і які вічно залишаються на відповідній полиці у відповідній коробці, складені щільно один біля одного, окремо сіро-бежеві, для будівництва стін, зокрема зубчасті, винахідливо зчеплені між собою в одному кутку коробки, далі окремо червоні — для даху, що вимагають багато уваги при з’єднанні між собою так, щоб усі кривини даху ідеально прилягали одна до одної, врешті-решт, окремо лежать темніші, сіро-блакитні, що формують обрамлення вікон, тоді можна переконатися, що також є виняткові двері, а в них — виняткові клямки, які вимагають виняткового ставлення. Виняткове ставлення, певна річ, стосується не лише клямок і дверей, а й також усього, що з ними пов’язано, тобто портьє й охоронця, який виконує службові обов’язки якраз у будці охоронця, колишньому будиночку садівника, що залишався будинком садівника стільки ж, скільки замок Іммендорф залишався замком Іммендорф, однак, коли він став Медичним центром «Замок Іммендорф», будиночок зазнав приголомшливого занепаду, ставши домівкою охоронця Ауербаха й охоронця Длугого — двох персонажів, що, навіть якби хотіли стати садівниками, ніколи не обійняли б цю посаду, яка вимагає вищих почуттів, щоб не сказати людських, оскільки людина є терплячою і може цілими роками витримувати нелюдське ставлення охоронця Длугого й охоронця Ауербаха, на що є численні докази, оскільки рослини, до яких ставляться не по-людськи з нелюдськими почуттями, неминуче в’януть і вмирають. Виняткове ставлення означає, що недостатньо натиснути на клямку рукою, що справджується з іншими клямками та дверима Медичного центру «Замок Іммендорф», треба ще надати відповідній особі відповідного листа, представленого Секретаріатом у справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами, а також підписаного головним лікарем Медичного центру «Замок Іммендорф», доктором Гансом Арнімом-Кельманном, і написаного неодмінно чорнилом із фіалковим відтінком, що всі, чи, точніше, всі, хто звертає увагу на такі речі, як відтінок чорнила, вважатимуть певною екстравагантністю, водночас, однак, додаючи, що головний лікар психіатричного закладу міг би дійти до значно радикальніших екстравагантностей, ніж вибір чорнила з таким рідкісним відтінком, привезеним, зрештою, спеціально з Лінца. Отримання перепустки — річ нелегка, є пацієнти, які не отримують її цілими роками, і такі, що отримують її часто й, на думку певних органів австрійської преси, навіть приголомшливо часто, скандально часто або ідіотськи часто, до того ж для отримання перепустки не має ані найменшого значення, легка хвороба чи важка, або чи пацієнт простий стривожений громадянин, що вимагає кількох місяців спокою на самоті, чи небезпечний злочинець, якому суд відмовився виносити вирок, оскільки судмедексперт, інколи, зрештою, працівник Медичного центру «Замок Іммендорф», а інколи сам головний лікар, доктор Ганс Арнім-Кельманн, визнав, що в момент скоєння злочину потенційний злочинець чи, точніше, зваживши на лінію захисту, хворий був осудним і мав значною мірою обмежене усвідомлення серйозності своїх дій. Можна навіть сказати, що легкохворий часто-густо має значно менший шанс отримати перепустку, ніж важкохворий, оскільки легкохворі постійно плекають наївну віру, а кажучи «постійно», я маю на увазі інколи цілі десятиліття, впродовж яких через свою легку хворобу вони перебувають у чергових закладах, лікарнях і медичних центрах, а тому плекають ту наївну віру, яка береться невідомо звідки, бо ж не з накопиченого в закладах, лікарнях і медичних центрах досвіду, віру, що лікарі є їхніми спільниками, навіть якщо лікарі довгими роками сприймали їх не як спільників, а як найгірших ворогів, які втрапили в їхні руки, завдяки чому можна їх легко мучити в найрізноманітніший спосіб і у психічному, і у фізичному сенсі, крім того, лише хтось украй наївний уявляє, що лікар ні сіло ні впало мучитиме хворого тільки психічно, якщо може мучити його також і фізично та ще й дуже по-різному. А тому легкохворі чи, точніше було б сказати, так звані легкохворі, вважаючи своїх лікарів спільниками, улягали черговим терапіям, немовби були цілком позбавлені інстинкту самозбереження, через що часто-густо, і численні докази підтверджують це навіть у такій невеличкій лікарні, як Медичний центр «Замок Іммендорф», потрапляють до першого закладу мало не геть здоровими, сказати б, зі своєрідною душевною хрипотою, але наступні роки й місяці поступово перетворюють їх на людські руїни, припнуті до сталевих ліжок шкіряними ременями, оскільки вони у своїй нестриманості по черзі погоджувалися на валіум, на галоперидол, на ліки першого покоління, другого покоління, третього покоління, погоджувалися на групову терапію, біхевіоральну терапію, врешті-решт, на лоботомію й водночас погоджувалися день у день на геть нелюдське ставлення лікарів і решти персоналу, починаючи з охоронців Ауербаха та Длугого й закінчуючи головним лікарем Гансом Арнімом-Кельманном. Так звані легкохворі