Яцек Денель - Кривоклят

улягають черговим терапіям, оскільки переймаються своїм здоров’ям, оскільки плекають глибоку віру, що їхню легку душевну хрипоту легко вилікувати, і так воно, вочевидь, і сталося б, якби вони свого часу не переступили поріг закладу, лікарні чи медичного центру, якби вони кілька днів або місяців полежали на дивані в кімнаті, що виходить у двір, і там пережили найгірший напад душевної хрипоти, однак вони опанували себе, спакували невеличку валізу з піжамою, косметичкою та легким чтивом і зробили один-єдиний крок, якого не повинні були робити, тобто переступили поріг закладу, не відаючи, що таким чином остаточно вирішують свою долю. А оскільки вони передбачають швидке одужання, то, розглядаючи лікарів як своїх спільників, звіряються їм у кожному, навіть неособливо цікавому симптомі — тривожному сні, запамороченні голови, свербежі, розраховуючи на те, що це якось пришвидшить бажаний та очікуваний момент одужання, а тим часом лікарі знаходять тривожний сон, запаморочення голови і свербіж у графіку страждань і терапії, після чого подають на підпис дозвіл на конкретне лікування, який так звані легкохворі легко й довірливо підписують, не знаючи, що це аж ніяк не спосіб одужати, а розвиток душевної хрипоти в душевне запалення легень, сухоти та смерть. Через це так звані легкохворі стають фактично найважче хворими в цьому закладі, лікарні чи медичному центрі, стають із роками не тільки руїнами, а й водночас, що мені здається досить цікавим, пацієнтами, особливо вдячними лікарям за руйнування їхнього життя, оскільки жоден невільник, викуплений із турецької галери, жодна матір, якій такий чи сякий святий воскресив дитину, що в найдрібніших подробицях намальовано на вотивній іконі, не випромінюють таку вдячність, як так звані легкохворі на останніх стадіях своєї хвороби, коли від них уже відвернувся останній член родини, коли їх не провідає вже ні племінниця зі Штирії, ні найкраща подружка з так званої шкільної лави, хоч у школах роками сидять на стільцях, а не на лавах, так, тоді вони сягають у своїй вдячності справжніх вершин, а лікарів це схиляє, певна річ, лише до посилення страждань. На відміну від них так звані важкохворі не мають ані найменших ілюзій, що вони вилікуються від важкої психічної хвороби, треба бути звичайним ідіотом, а серед так званих важкохворих такого практично не трапляється, і оскільки вони не вірять, то постають у повному сяйві, повному блиску переконання, що саме це і є їхнім життям і жодного іншого життя не буде, що не станеться жодного одужання, жодне ідилічне повернення на диван у тихій кімнаті з виходом на двір, до дружини, яка спокійно миє вікно, стоячи на підвіконні, і насвистує шлягер ABBA, ні, вони знають, що не буде вже ані так званого нормального життя, ані так званої нормальної родини, ані так званої нормальної їжі, через що вони значно чутливіші до лікарів і навіть якщо й плекали наївні забобони щодо лікарської порядності та чесності, то дуже швидко орієнтуються у своєму реальному становищі. Так звані важкохворі мають симптоми, мають безліч симптомів, за які легкохворі, що завжди охочі розповідати лікарям про найменшу дурничку, віддали б усе, важкохворі, сплячи або йдучи коридором, переживають речі, від яких легкохворим волосся наїжачилося б не тільки на голові та карку, а й на литках, а коли їх запитає лікар, чи останнім часом не мали вони якихось особливих слабостей, вони усміхаються і знизують плечима або скаржаться всоте на якість їжі в їдальні, і це навіть на досвідчених лікарів діє так знеохочуюче, що складає залізний номер у наборі трюків кожного важкохворого, бо навіть найсильніший, найспритніший і схильний до жорстокості лікар відступає, слухаючи про холодні грудки в картопляному пюре й рівномірно сіру моркву з горошком, у якій горошок можна відрізнити від моркви лише за формою. Саме тому якраз легкохворі не отримують перепусток, чим, зрештою, не надто переймаються, позаяк переконані, що завдяки співпраці з лікарями за два-три тижні повернуться до свого нормального життя, нормальної родини й нормальної їжі; натомість важкохворі завдяки глибокому розумінню правил роботи лікарні та браку довіри до лікарів приховують усі симптоми, присвячують чимало часу й уваги доведенню своєї нормальності й таким чином майстерно камуфлюють свою хворобу, яку знають значно краще, якщо не сказати «інтимніше», ніж легкохворі, через що спроможні отримати перепустку набагато частіше, хоч, певна річ, і нечасто, незважаючи на те, яку в цій справі мають думку певні органи австрійської преси, що ніколи, мабуть, не вживають слова «часто» з такою пристрастю і з використанням таких прислівників, як тоді, коли повідомляють про перепустки для пацієнтів психіатричних лікарень. У моєму випадку найочевиднішим камуфляжем була останнім часом арт-терапія, саме та арт-терапія, яку я глибоко, пристрасно й віддавна ненавиджу, тобто художні заняття з доктором Паулем Іммерфоллем, так, відомим на весь світ доктором Паулем Іммерфоллем, так, веснянкуватим, вродливим лікарем, телевізійним експертом із психічного здоров’я, оскільки на телебаченні не можна бути експертом із психічних хвороб, а лише експертом із психічного здоров’я, таким собі Паулем Іммерфоллем, що має вигляд втікача зі зйомок медичного серіалу, в неодмінних окулярах із золотими оправами, співавтором багатьох меморіальних книжок із нагоди дев’яносторіччя іншого відомого на весь світ доктора, прикрасою багатьох наукових конференцій, а також автором і співавтором численних наукових праць, у яких — із проникливістю, за власною думкою і думкою колег, рідкісною навіть серед лікарів-психіатрів, які, за власною думкою і думкою колег, мають надзвичайну проникливість — досліджував проблематику лікування за допомогою мистецтва. У розумінні доктора Пауля Іммерфолля, а також його колег, лікування за допомогою мистецтва спирається на творення мистецтва, тобто на обклеювання картону кольоровими смужками, ліплення безформних шмарклів із солоного тіста або глини, дряпання по недорогому паперу недорогою восковою крейдою або так само недорогими олівцями, про що я згадую, бо жодне мистецтво не допускає браку поваги до інструментів, тоді як лікарі-спеціалісти з мистецької терапії не мають до інструментів жодної поваги, що випливає, певна річ, із того, що вони не мають жодної поваги до своїх пацієнтів, а тому купують їм найдешевші крейди й найдешевші олівці, а також найдешевший папір і найдешевші акварельні фарби, які вони розводили б із найдешевшою водою з крану, якби лише вода з крану поділялася на дорожчу й дешевшу, а це тому, що всупереч проголошуваному ними вони вважають своїх пацієнтів не митцями, а партачами, які витрачають крейду, папір і солоне тісто, придбані з уже й так переобтяженого, що вони неодмінно згадують, і так уже переобтяженого бюджету лікарні. Отже, що типове для лікарів, тих, що здобули найбільшу славу, славу