Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

">[3], і вона змальовує Падіння людини. Переконаний, що ці рухомі картини приховують у собі магічну істину.

Далі в листі йшло обговорення переліку книг Істроу та планів публікації, вочевидь із наміром залучити адресата до взаємодії. Підпис: «По-братньому твій, Карлайл».

Вітмен підняв очі від рукопису й зустрів нетерплячий погляд Вальдано.

— Ну? Що скажете?

— Ви вважаєте, що він каже про Секюлера. Ще один фільм. «Séance Infernale».

— Саме так. Що ще це може бути?

Вітмен промовчав, спокійно досліджуючи рядки листа.

Його думки перервав Вальдано:

— Можна з упевненістю сказати, що перший із двох зразків, про які пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».

— Але незрозуміло, чи має він на увазі ту саму особу, — відповів Вітмен. — Ми навіть не знаємо, чи йдеться про справжній фільм. Може, він просто намагається закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.

— А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, — сказав Вальдано.

Вітмен знизав плечима.

— Усі ми щось уміємо в цьому житті.

Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.

— То чого ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.

— Мені нецікаво.

Вальдано задріботів пальцями по столу.

— Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?

— Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.

— Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» — це моя остання робота на вас.

— Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.

Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.

— У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, — на мить його очі напружилися. — Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.

Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.

«Він блефує. Він не знає. Не може знати».

— Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.

— А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.

У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, і електричний віндзорський камін під портретом Секюлера з тріском ожив. Вітмен неспокійно засовався в кріслі. Він починав пітніти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свідомості зринули спогади про вогонь.

— Усе гаразд, містере Вітмен? — запитав колекціонер з усмішкою, широкою, як у «Людини, що сміється». Вітмен важко глитнув, намагаючись приховати свою ніяковість. Він уникав дивитися в камін, боячись упасти в панічний стан, та все одно відчував, як танцюють язики полум’я, лижучи повітря.

— Не впевнений, що я вдала людина для цієї роботи, — спромігся вимовити він.

Колекціонер дістав із нижньої шухляди чекову книжку й поклав на стіл.

— Ви не скористалися моїм чеком за замовлення «Франкенштейна». То нащо це робити? Нащо торгуватися під час кожної зустрічі, вимагаючи підвищення платні, коли не збираєтеся отримувати цих грошей? Вважаєте, що це криваві гроші, так? — він розсміявся, наче така ймовірність розважала його. — Це мов продати душу дияволу.

— Може, я просто не хочу цієї роботи.

— Ви брешете. Колода тасується, і ваші пальці сверблять від нетерпіння грати.

Він заповнив чек, підписав, відірвав його і згорнув на столі.

— Вчинки брешуть гучніше за слова, містере Вітмен. Бачите, якщо ви згодні сидіти тут і слухати моє бурчання, доки з мого каміна вистрибує, мабуть, єдиний страх у вашому житті, то закладаюся — ви взялися б за цю роботу й задарма. Задля цього ви зрадили б і власну родину, якби ще мали її поряд.

– Ідіть до біса.

Вальдано розсміявся.

— Цього вистачить для авансу, транспортних та інших витрат, — він підштовхнув папірець до Вітмена. — Просто ще один чек, яким ви не скористаєтеся.

Він знову натиснув кнопку на столі, і вогонь сховався.

Вітмен відчув, як розслабляються м’язи і дихання повертається до норми. Ковтнув слину, даючи собі мить, щоб перевести подих. Потім потягнувся до столу й повільно розгорнув чек, стиснувши вказівним і середнім пальцями.

— Ви казали, що я постійно повертаюся. Цього разу не повернуся. На все добре.

Він жбурнув чек у бік Вальдано й підвівся з крісла.

— Містере Вітмен, — почув він, як гукає з-за спини колекціонер. Алекс Вітмен повернув голову й уперше побачив благальний вираз на обличчі Вальдано. Звісно, той намагався не кліпати, зберегти владну усмішку. Але поза виказувала його сповна — уже не горда, не самовпевнена, вона запопадливо благала про допомогу.

Вальдано ретельно зважив свої слова.

— Коли не тонете в сарказмі й жалощах до себе, ви найкращий для цієї справи. Я можу не любити вас, але це й не потрібно — ви робите до біса добру роботу.

«Капітан Фантастик», — подумав Вітмен. Він був заінтригований самопроголошеною поразкою Вальдано — без сумніву, ще однією з хитромудрих ігор його розуму. Вальдано мав рацію: Вітменові було цікаво знайти