Мирослава Горностаєва - Син сонця

я дійсно так думаю, — серйозно сказала дружина колісничого, — ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.

— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

— Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.

— Геть, я сказав! — знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.

— Облиш її! — мовив владний жіночий голос, — підійди-но сюди, мила! Хто ти є?

— Радга, ясна пані, - мовила жінка, прибадьорившись, — дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри…

— Це дитя — твій син?

— Так, ясна пані, мій синочок, Васушена… Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.

Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.

— Гарний хлопчик, — мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), — візьми, мила, для дитини…

З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…

— Сама не знаю, — стомлено мовила Прітга, — на хвилину мені здалося…

В карих очах блиснула волога. На якусь мить. Потім гарне обличчя, яке поети порівнювали з зернятком дині, знову стало замкненим і гордовитим.

— Я зробила те, що сама захотіла. До того ж я не люблю цю прикрасу. Той, хто подарував мені її, говорив, що це — попередження. Я бачила видіння, і воно віщувало лихе.

— Ви завжди все робите по своїй волі, - покірно сказала стара і зітхнула. Вона — то зрозуміла, про що подумала її пані, почувши дитячий крик. Вріша, якого вони довірили Ґанзі, був би нині схожим на цього сина сути. В старечій голові снувались невиразні думки про дгарму-справедливість і кару за злочини. Вголос засуджувати «свою дівчинку» нянька ніколи б не наважилась.

Адгіратга, прийшовши додому зі свята, почув ще знадвору голосіння дружини. В спочивальні пахло курильними паличками, дим яких відлякував злих духів.

— Ой, лихо! — зойкнула Радга, побачивши чоловіка, — захворів наш синочок! Горить наче у вогні! Мадга побігла за жерцем-цілителем! Я пам'ятаю, так само було з нашим третім…

— Може він просто перегрівся на сонці? — мовив сута тремтячим голосом.

— Чоловіченьку, його зурочила княгиня!

— Яка княгиня, любко?

— Кунтідеві! Ми стояли біля самих її нош! Вона подарувала мені браслета! Золотого браслета! І поглянула на мого Васушену своїми карими очиськами! Наче обпалила! Бідолашне дитя і так плакало, а тоді зовсім зайшлося!

На ґанку почувся тупіт босих ніг.

— Радго! — вигукнула Мадга крізь завіску, — цілитель-брагман теж у палаці! Що маємо робити?

- Є ще заклинач хвороб з Гончарського Кута! Мадго!

— Вже біжу!

— Дружина Ґавальґани — хороша жінка, — пробурмотів колісничний, — будемо сподіватись, що вона знайде цілителя. А щодо княгині — ти даремне…

Він позирнув на хлопчика, що тихо постогнував у гарячці, і взяв до рук браслета, який валявся поруч, на циновці.

— «Сунда й Упасунда», — поволі прочитав він напис під тиграми, що сплелися в двобої, - брати — вороги… Це ж оті асури[8], що вбили одне одного через красуню Тілоттаму. Дивний якийсь дарунок… І ще дивніша прикраса для вельможної пані… Не знаю, що і думати.

— Радго! — сусідка повернулась несподівано швидко, — Я не бігала на Гончарський Кут, бо зустріла по дорозі двічінародженого, який може зціляти! Він милостиво погодився подивитись малого Васушену!

За Мадгою до спочиваленьки поволі увійшов чоловік, закутаний в біле. Виднівся лише плетений брагманський шнур через плече. Лице брагмана затуляло покривало. Подружжя одночасно відчуло не страх навіть, а якусь дивну тривогу.

— Що сталося, добрі люди?

Голос був м'який і лагідний. Радга трохи прибадьорилась.

— Захворів наш синочок, — мовила вона, — його, напевно, зурочено…

— Справді? — неуважно спитав брагман, пильно придивляючись до малого.