Юрій Романович Іздрик - Острів КРК та інші історії

Ми вештались базарами, порожніми і людними, столичними і периферійними, нікчемними і багатими, ми переходили від прилавка, до прилавка, вибираючи найкунштовніше і найяскравіше або просто милуючись. Ми купували велетенські перці, зелені, червоні і жовті, воскову моркву, з іще живими хвостиками, химерні, мов губки, каляфйори, довгу і в'юнку шпараґу, розсипи рябої редьки, хворобливий, ніжний, м'який салат і помідори, — перестиглі, готові будь-якої миті вибухнути або ж бліді, що достигали у вагонах. Ми порпалися в кошиках, ящиках і мішках, вишукуючи незвичайні плоди — несамовито довгі або сміховинно круглі огірки, гіпертрофовані кабачки, яку-небудь чудернацьку капусту і роздвоєний, мов жень-шень, корінь буряка. Ми набирали цілі гори кропу і петрушки, ми скуповували селеру, з нас сміявся весь базар, і ми були щасливі, чорт забирай.

Ми не викликали довіри у швейцарів, покоївок та офіціантів, але щастя так перло з нас, що всі звичайні люди прагнули мати з нами справу, щоб хоч якось причаститися. Тому у нас завжди був нічліг. Розбещені увагою і любов'ю, ми вимагали найбільші, найсвітліші кімнати — і діставали їх, ми прицінювалися до хазяйської білизни і завжди мали найкращі, найбіліші простирадла, мережані, з анаграмами і штампами пралень, і якщо одного разу це був звичайний смугастий набитий соломою матрац, то це був найкращий матрац, який тільки вдалося знайти в тій оселі. Нам випозичали справжнісіньке добре начиння, і ти страшенно тішилася всілякому розпарованому горнятку, тьмяній посрібленій ложечці чи надщербленій тарілці. О, як ти розумілася на посуді! Ти вміла поцінувати кожну річ, навіть якщо на ній було виведене чудернацьке слово «общепит». Ти заворожувала своєю обізнаністю хазяїв, і вони, підлещені, витягали з креденсів різні чуда — які-небудь вилинялі китайські вазочки, старі довоєнні пляшки з рельєфним написом «MLEKO», небачені модерні філіжанки з поріжечком для вусів, шкляні складані чайнички, каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керролла[8] і величезні мидниці, розписані трояндами.

Ми влаштовували собі розкішні вечері. Ми їли хліб, пили вино і милувалися нашими овочами. Ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець[9], висмажені — та ні! — виснажені в сухарях каляфйори і шпараґу, ми до болю в щелепах жували моркву і до гіркоти напихалися салатом, ми жерли редьку, аж німіли язики, ми розбризкували помідоровий сік, і вже незмога було дивитися ні на капусту, ні на огірки, а треба ж було ще спожити цілу гору селери, щоб мати силу кохатися і кохатися, кохатися, люба моя, цілу ніч.

А почалося все з простого запрошення на виставку[10], дивного, зрештою, і підозрілого запрошення. Я витягнув його із скриньки випадково — бо вже давно не отримую пошти — і носив десь із тиждень у внутрішній кишені плаща. Ніяк не вдавалося забути про нього — цей зіжмаканий папірець постійно потрапляв перед очі: він то виявлявся поміж грошима, то плутався в проїзних квитках, то випадав з носовичка. Зі злості я, здається, навіть викинув його, але згодом знову знайшов серед паперів на столі. Не було на то ради. Найдивнішим і найпідозрілішим видавалось те, що мені пропонувалося з'явитись на вказану адресу о шостій годині ранку, коли нібито і мало відбутися відкриття. Отже, я мусив порушити звичний недільний розклад і довго трястися ні світ, ні зоря у древньому рипучому трамваї аж до старих промислових районів, куди раніше й не потикався, а потім так само довго теліпатися незнайомими порожніми вулицями, де навіть бруківка інакша, ніж у центрі.

Потрібний будинок виявився коло самісінького залізничного моста. Виглядав на колишній шпиталь, пристосований під житло — мав довгі коридори з приміщеннями по обидва боки і стійкий специфічний лікарняний запах, що, певно, навічно в'ївся в жилаве дерево сходів і вичовгану підлогу. До того ж смерділо псом і звичною людською сечею. Підсвідомо я намагався відтягнути свій візит, тож піднімався поволі, вивчаючи кабалістичні знаки і написи на стінах, однак ніщо не вибивалося поза буденність, і не було жодного можливого натяку на те, що чекає мене попереду.

Двері відчинила незнайома, невизначеного віку жінка. Вона взяла вимнуте, пошарпане запрошення і, попросивши почекати в передпокої, вийшла. Я залишився в невеличкій кімнатині з кахляною піччю в одному і чорним креденсом в іншому куті, а посередині стояло величезне ліжко, засипане білими ягодами омели. З-за дверей долинав гамір, крізь який невиразно пробивався блюз Кóри:

«Nie wyobrażam sobie, miły[11],

Abyś na wojnę kiedyś szedł,

Życia nie wolno tracić, miły,

Życie jest po to, by kochać sie,

(…)

Gdy zaczną strzelać za oknami,

Będziemy w szafie żyć…»

Омела на ліжку і Кóра за дверима. Я нагадав собі старе Пепине оповідання[12]. Як він вмів все передбачити. Омела біла звичайна. Кóра. Lipstick on the glass[13]. O, мила імела, івилга, Viscum album L.

(Нарешті мене впустили).

Це напівп'яне напівтовариство; цей чад і дим, гнаний з кутка в куток велетенськими, в ріст людини, вентиляторами[14]. Я знав тут багатьох. Це, зрештою, була звичайна вечірка, що затяглася аж під ранок, вечірка, єдиним сенсом котрої був встановлений кимось розклад появи нових людей. Я з'явився одним з останніх, а, може, одним із череди нових перших. Тут панували драглисті філософи[15], що любили хапати за ґудзик і приголомшувати несамовитим месіанством; тут розважалися поети, геніальні і п'яні або безталанні і п'яні не згірш; тут бенкетували і бешкетували різномасті художники, кожен з яких може скільки завгодно пити і скільки завгодно любити самиць; тут страждали і ловили кайф редактори-мазохісти; тут недограні довколамистецькі жінки починали і закінчували свої партії; тут самовпевнені музиканти самотньо виголошували тости і оди; тут меркантильні педерасти спали, обіймаючи вазонки, в очікуванні кращого дня; тут поетеси-аутистки вивчали власні вульви, тут, зрештою, був навіть Прокуратор з бляшанкою віденського пива і смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве[16].

Не вистачало тут хіба Хруща.

Ти стояла на тлі темного вікна — надворі ледве сірілося — в оточенні якихось… скажімо, просто в оточенні, стояла, схиливши голову, і лінія твого волосся продовжувалася лінією плеча, аж я чомусь розгубився. Я так розгубився, що почав оглядати неіснуючу виставку замість того, щоб тверезо проаналізувати шляхетність твоїх рис і привабливість форм. Я, зрештою, вже й не дивився у твій бік. Я вештався кімнатами, вітаючись і лаючись, стріпуючи з себе драглистих філософів, і чіхаючи за вульвами