Юрій Романович Іздрик - Острів КРК та інші історії

йому цілком закономірно і логічно привидівся пухнастий білий кіт, такий нібито звичайний домашній кіт, він так нормально-правильно вписувався в інтер'єр і так звичайно по-домашньому виглядав у інтер'єрі, одне тільки було негаразд із тим котом — його було надто, надмірно багато, він заповнював собою щораз більше простору, і Хрущ відчував, як йому починає бракувати місця, як уже нікуди й податися, ніде й повернутися, як усе важче дихати, бо повітря теж робиться білим і пухнастим, і білими і пухнастими робляться його, Хрущеві ніздрі, вуха, лапи і хвіст.

Шукаючи тебе, я перебирався все вище і вище, з лоджій на другий і третій ярус балконів і, зрештою, опинився на самій горі, на хорах, де у випарах гігантської зали потроху мліли хлопчики, чиїми голосами починалась і закінчувалась вистава. Я перебирався через бильця і спинки стільців, і коли мені здалося, що я помітив тебе на протилежному боці, закутану у важкі портьєри вхідних дверей, ремінь зсунувся мені з плеча, і сумка торохнула до підлоги всіма своїми пляшками, я полетів додолу слідом за нею, виставляючи наперед руки і краючи собі пальці та долоні гострими уламками шкла. Зала вибухнула реготом на звук розбитого посуду, сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава[5]. Витираючи руки в червоні завіси і залишаючи по собі криваво-винні сліди, я вибрався в коридор і побіг, ковзаючи мокрими підошвами на гладеньких плитах.

Досьогодні не знаю, чи добрим знаком був той хрестик, що я знайшов його тоді на підлозі — звичайний дешевенький католицький хрестик, тепер такі носять і в вухах — він міг бути там тільки спеціально для мене, і я чомусь страшенно зрадів йому, підняв і побіг далі, стискаючи в закривавленій долоні.

Відчинивши двері, за котрими повинна була чекати ти, я знову опинився в задушливій атмосфері Прокураторового дійства. Було темно і тільки знизу — зі сцени чи з зали — піднімався променистий пил. Світло, саме світло знаходилося глибоко внизу, а до нас долинали лише примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні[6]. Ти стояла, спираючись на поручні, перехилившись і вдивляючись у море голів. Ясне твоє волосся закривало обличчя, і я бачив лише обриси рідного тіла і, підійшовши ззаду, поклав руки тобі на стан, потім підняв їх вище в намаганні торкнутися персів, твоїх розкішних, бажаних, завжди бажаних персів, що так солодко-моторошно напинали сукенку, але руки мої злапали порожнечу, тонке полотно приховувало старечі драглі, а за завісою білого волосся виявилася страхітлива паща, густо нафарбована, повна гнилих зубів; вона радісно зареготала і цей її регіт співпав з реготом публіки: вся зала раптом вибухнула таким несамовитим, таким навіженим сміхом і вереском, що вже ніхто не міг почути ані мого крику, ані того, як за лаштунками, в коридорах, переходах і шахтах ліфтів, в пивницях, трюмах і машинних відділеннях запрацювали невидимі двигуни, як весь театр завібрував, затрясся всіма своїми колонами і сотнями натягнутих канатів, навантажених валів, важелів, муфт, і як ця велетенська пастка почала помалу закриватися, змінюючи порядок дверей, плутаючи ґалереї і завішуючи сходи над прірвою. Сміх не вщухав, та навіть його вже легко перекривало могутнє крещендо хору і тутті духових. Я більше не міг кричати, бо горло здавив жаль за самим собою, і я лиш схлипував і стогнав, істерично ковтаючи слину і сльози, а жахлива потвора хтиво виціловувала мені руки, злизуючи з них кров і вино, кров і вино.

Аж коли я згадав про хрестик, саме тоді, коли я згадав про хрестик, хоч ніякого хрестика, мабуть, не було вже, — я загубив його, випустив зо страху чи відрази, — вступив хор хлопчиків і німа тиша запала в залі — чути було тільки високі дитячі голоси, вони звучали зовсім поруч, я, власне, лежав скрутившись десь в ногах хору, отож чути було тільки високі дитячі голоси, а за тими голосами чутливе вухо могло вирізнити рипіння і шурхіт театральних механізмів, і тут я побачив, як розсувається важка барокова стеля, вона розходилася, мов діафраґма, ховаючи ліпнину і золотих оперних монстрів, а там, у прорізі, що все збільшувався, з'являлося морозяне вечірнє небо, ліхтарі, зірки; раптово хмара людських випарів бухнула догори, заслонивши на мить все, вона вилетіла з будинку, як душа, і щезла в високості, а вже за хвилю, коли стеля зникла цілком, всі могли бачити прозору львівську ніч і ріденький дрібний сніг, що легко сіявся з темряви.

Свіжістю, чистотою і свіжістю запахло в повітрі, всі заворожено підняли голови, підставляючи очі білому зерну, а я намагався вірити, що з того неба виникне і схилиться наді мною твоє обличчя, і твоє світле волосся закриє від мене світ; я так сильно намагався в це повірити, а коли прокинувся — за сценою захлинався Хрущ.

З(літо). Чи пам'ятаєш ти, як все почалося? Чи думала ти про це? Звичайно, зручніше вважати, ніби це трапилося того спекотного дня, коли нас зіштовхнуло докупи двома зустрічними потоками, і коли ми несподівано для самих себе обійнялися посеред вулиці. Ми ще не були тоді чоловіком і жінкою, можливо тому нам так цікаво було годинами сидіти у відкритих літніх кафе, пити охолоджене вино і розмовляти.

Здається, тоді ми розмовляли про музеї[7].

Це вже потім ми багато подорожували, піддавшись пристрасті, мов течії. Ми переїжджали від міста до міста краденими машинами — у тебе виявився дивний талант визначати придатні для крадіжки авта і заводити їх своїм манікюрним причандаллям. Я погано проваджу автомобіль, до того ж у мене не було при собі прав, тому ми пересувались, як правило, вночі. Поцупивши під вечір чергове авто, ми за яких дві-три години добиралися до найближчого симпатичного нам поселення, ночували з машиною в кущах і на ранок вже були на місці. У нас жодного разу не виникало проблем з поліціянтами.

Малисьмо фантастичне літо. Ми рідко коли зупинялися в готелях — нас не любили покоївки, швейцари та офіціанти. В містах і містечках ми відвідували лише базари і лазні. Ми змивали з себе дорожній пил в дивовижних, поїджених грибком і вогкістю покоях, де двері і стіни пообписувані і розмальовані поколіннями відвідувачів. Все багатство провінційної уяви про екзотичну любов було тут. Велетенські фалоси і бездонні піхви — їх безліч разів замальовували, здирали, та вони з'являлися знову, дбайливо виписані, вишкрябані, випалені невгамовними ентузіастами. Ми змивали з себе дорожній пил, оточені слідами чужої жаги і чужої хіті, і це було