Джованні Боккаччо - Декамерон

закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».

Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора — перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.

А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.

Ця епоха настільки всебічно вивчена й багато разів схарактеризована, що немає потреби докладно розглядати її в цій статті: можна обмежитися стислим переказом головних, загальновизнаних тверджень і висновків.

Отже, загальновідомо, що Відродження тісно пов'язане з народженням капіталістичного суспільства, з виникненням буржуазного устрою в лоні феодалізму. Це перехід від середньовіччя до нового часу, перехід, що супроводився перемогою централізованої влади над феодальною роз'єднаністю й утворенням національних держав, розвитком мануфактури, яка прийшла на зміну ремеслу; зростанням торговельних стосунків, особливо у зв'язку з великими географічними відкриттями, що сприяли розвиткові світової торгівлі: посиленням вільнодумства, розвитком єретичних рухів (особливо у вільних містах-державах), що розхитали авторитет католицької церкви і в майбутньому привели до втрати її гегемонії.

Поглиблюється інтерес до античності — античної історії, філософії, мистецтва. В античності діячі тієї епохи шукають підпори в боротьбі проти середньовічної схоластики, проти аскетизму, в ній знаходять підтримку для своїх наукових інтересів — прагнення глибше пізнати таємниці природи. Людська індивідуальність набуває більшої ваги, визволяючись від нівеляційного тягаря церковного чи феодального світогляду. Інтенсивніший, ніж раніше, розвиток природничих наук і більша, ніж раніше, увага до людини, до людської особистості, її внутрішнього світу — це те, що французький історик Ж. Мішле, а за ним швейцарський дослідник Я. Буркгардт колись визначили як «відкриття світу й людини». Ця увага до людини пояснює і ту назву, яку часто присвоювано культурним діячам того часу, — гуманісти (лат. humanus — людський).

Звертання до античності сприймалось як відродження античності, інтенсивний розвиток природничих наук — як відродження науки й мистецтва після середньовічного занепаду. Звідси бере початок назва цілої епохи. Термін цей — відродження (італійське rinascimento) — зустрічається ще в XVI столітті у Дж. Базарі, який ним характеризує розквіт італійських образотворчих мистецтв. Але широке застосування терміну «Відродження» (часом у французькій формі — Ренесанс) як назви історичної епохи — це вже справа XIX століття. Проте і в попередньому, XVIII столітті встановлюється погляд на Відродження як на епоху, з якої починаються нові часи. Це згодом сформулював Гегель, визначивши Відродження як світанок нової культури. Дослідники XIX століття інколи механічно протиставили Відродження середньовіччю, без урахування тих тенденцій у середньовічному житті, що підготували рух Відродження і лягли в його основу. Згодом, уже в XX столітті, надто в західних дослідників, з'явились протилежні тенденції, які дотепно схарактеризував Мечислав Брамер у передмові до польською перекладу книги Я. Буркгардта «Культура Відродження в Італії»: «Переважна більшість праць намагалася в середньовіччі знайти якнайбільше Відродження, у Відродженні — якнайбільше середньовіччя». Отже, недіалектичне протиставлення спричинилось до не менш механічного поєднання, намагання стерти ті нові якості, що внесла в розвиток культури епоха Відродження. Але й для багатьох особливо вдумливих старих дослідників, не схильних до поквапливих висновків і ефектних спрощень, цей зв'язок між середньовіччям і Відродженням був ясний. О. Веселовський, приміром, занотовуючи те нове, що внесли в розвиток літератури Петрарка й Боккаччо, розглядає їх як гуманістів, проте знімає з них «обузу начинателей», вказуючи, що «вони тільки формулювали яскравіше те, до чого прямували покоління і що, ніколи не вмираючи, поступово виходило на світло денне». Веселовський виразно бачить відмінності Боккаччо в порівнянні з попередниками. Ось як він зіставляє «Нове життя» Данте і «Любовне видіння» Боккаччо:

«Данте і Беатріче просяться в обстанову старого католицького собору, серед мелодій та вечірнього проміння, що ллється з різнобарвних вікон; Ф'ямметту і Панфіла не відірвеш від пейзажу байського берега і пряної атмосфери неаполітанського салону. Там — юнацьке кохання, піднесене чистими спогадами до значення світового факту, тут — повість палкої пристрасті, що займає подих, а насправді дуже буденної, з її реальними захопленнями і спадами, з її благанням звичайного людського щастя». 

Веселовському добре знані суперечності Відродження, пристрасні шукання, що поглинали всю істоту людини. Він не характеризує Відродження (за прикладом сучасних йому, а часом і пізніших дослідників) як радісного світосприймання всупереч понурому аскетизмові середньовіччя. Для нього показники руху це насамперед «розклад видимої, заспокійливої суцільності світогляду, критична розладнаність думки, пристрасне шукання нових шляхів, прагнення узасаднити це нове поглядами класиків».

І Петрарка, і Боккаччо — перші видатні представники гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Та й взагалі нова доба бере свої початки в Італії, і на те є, звичайно, свої причини. В Італії феодальні традиції не були такі міцні, як у деяких інших країнах Європи, а ранній розквіт вільних міст-держав значно сприяв виникненню й розвитку нових