Джованні Боккаччо - Декамерон

припущення, що Боккаччо ще кілька разів на короткий час повертався до Неаполя. Твори, писані вже в Флоренції, довго ще продовжують живитися спогадами та настроями неаполітанського періоду.

Перший з творів, писаних у Флоренції, — «Амето» (1341), пастуша ідилія, суміш прози з віршами, її тема — сила кохання, що підносить, ушляхетнює навіть грубу, тваринну вдачу. Згодом ми зустрінемося з цією темою в «Декамероні» (перша оповідка п'ятого дня). Наступним, 1342 роком датується алегорична поема «Любовне видіння». Як і «Божественна комедія» Данте, творчістю якого так захоплювався Боккаччо, вона писана терцинами. Але на відміну від свого попередника, Боккаччо далекий від аскетичних ідеалів. Як говорить С. Мокульський, може, навіть «всупереч суб'єктивним намірам Боккаччо, його поема перетворюється на справжній гімн земному світові, земній красі, почуттєвому коханню»[1].

Наступний твір Боккаччо, поема в октавах «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345)[2] — трагічна історія кохання пастуха Афріко до німфи Мензоли. Боккаччо тут досягає найбільшої простоти в розповіді, найбільшої майстерності в володінні віршем. На загальну думку, ця поема — найвище досягнення Боккаччо-поета, єдиний поетичний його твір, до якого часом звертаються й теперішні читачі. Не встановлена дата написання невеликої повісті «Елегія донни Ф'ямметти», частіше званої «Ф'ямметта». Найпевніше, що вона виникла десь близько 1346 чи 1348 року. Це твір, позначений печаттю творчої дозрілості. Майже позбавлена сюжету, ця повість є сповіддю жінки, яку покинув коханець. У цьому творі (як, зрештою, і в деяких попередніх) історики літератури вишукують автобіографічні мотиви, тільки тут автобіографічний матеріал дано, так би мовити, в перелицьованому вигляді: письменник нібито об'єктивізує те, що він пережив сам, коли його покинула Марія Аквіно. У творі власний життєвий досвід приписано Ф'ямметті (пригадаймо, що саме під цим ім'ям у творах Боккаччо оспівана Марія). Звичайно, нові дослідники (наприклад, М. Брамер у передмові до польського видання «Декамерона» 1957 року) вважають, що це надто квапливе, ні на чому не засноване ототожнення.

Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» — перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, — психологічного роману. Ось що говорить акад.О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовими характеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість психологічних ситуацій, що вражають нас своєю однобічністю...»

Ясно, що на тлі цієї літератури «Ф'ямметта» видавалась відкриттям, новим словом у розвитку літератури. Нинішньому читачеві, що звертається до повісті Боккаччо, враховуючи пізніші досягнення психологічного жанру, звичайно, повість видасться при вбогості дії надто розтягненою, а в признаннях героїні (розповідь іде від першої особи) він знайде надто багато риторики і класичної вченості. І міфологічні запозичення, і риторичний характер розповіді підказав Овідій, «Героїди» якого мали безсумнівний вплив на автора «Ф'ямметти». Проте новий жанр зробив свій перший крок: особисті людські переживання стали об'єктом аналізу, літературного відображення. Дальший розвиток психологічного жанру не був прямолінійний: сучасники Боккаччо, читаючи «Ф'ямметту», як зауважує Веселовський, «виносили звідти не стільки уроки психології, скільки зачарування риторичності й фрази, що полонила слух. Такий відбиток її («Ф'ямметти») у новелістів, що прийшли після Боккаччо... Живий струмок надовго губиться в пісках, щоб пробитися в іншому місці — в «Принцесі Клевській» пані Лафайєт».

Поступово Боккаччо вбувався в життя рідного міста, дедалі проймався його інтересами, робився помітною постаттю в Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.

Tyт доречно буде коротко спинитися на політичних поглядах письменника, тією мірою, якою вони знайшли відбиток у його творах. Звичайно, треба мати на оці, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми, — приміром, у ставленні Боккаччо до влади монархічної і влади республіканської. Ось що він пише в «Амето» про своє республіканське місто: «Флоренція могутніша, ніж будь-коли. Її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді, — а цього можна побоюватись».

Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з одним уступом пізніше написаної «Ф'ямметти», де героїня говорить своєму коханцеві, що збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: «Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи; це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається».

Звичайно, не завжди й не кожне слово героя літературного твору слід приписувати авторові цього твору. Але саме тут відчувається якась особиста інтонація, відбиток передуманого й відчутого. Цілком справедливо зауважує О. Дживелегов у передмові до російського перекладу «Ф'єзоланських німф», що між несміливою хвалою «народному законові» й прославленням режиму, який підлягає «одному королю», навряд чи можна вловити велику різницю. «Боккаччо ще не зжився з республікою. Його продовжували вабити спогади про «веселий і лагідний» Неаполь. А неприхильність до Флоренції підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Данте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».

У цих словах Дживелегова — вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, — так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «протитиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б