Джованні Боккаччо - Декамерон

ідейних тенденцій. Та й античність була для Італії наочною реальністю, а зв'язок з римським світом — ще не перерваною традицією.

Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його діяльності, а й деякі факти та особливості його життя.

Уже було згадано, як уважно він читав давніх римських поетів, вплив яких позначився на його творчості. Цей інтерес до античності залишився незмінним у Боккаччо на все життя. Як і Петрарка, як і пізніші гуманісти, він — невтомний читач античних авторів, збирач їх творів. В одному з своїх листів він з обуренням розповідає приятелеві про відвідини якогось монастиря. Він попрохав ченця відімкнути йому книгозбірню. Виявилося, що вона відімкнута. На рукописах — грубий шар пилюки. Переглядаючи рукописи, Боккаччо помітив, що багато з них пошкоджено: повиривані сторінки, пообтинані береги. «Смуток пойняв мене, — пише він, — що витвори високого розуму опинились у руках таких невігласів».

Не маючи досить коштів, щоб замовляти рукописи переписувачам (як те робив Петрарка), Боккаччо списував сам, досягши в цьому мистецтві, за свідченням сучасників, великої досконалості. Він зібрав цінну бібліотеку, чимало рукописів одержав від нього в дарунок Петрарка.

Боккаччо має ще одну заслугу в історії європейського гуманізму: він чи не перший у Західній Європі почав знайомитися в оригіналі з грецькими текстами. Доти, хоч імена Гомера, Платона, Арістотеля були серед гуманістів у великій пошані, їх твори лишалися неприступні. Грецької мови не знав ніхто, отже, доводилось обмежуватись лише перекладами чи цитатами. Античний світ в основному залишався римським світом. У Петрарки був примірник поем Гомера, він беріг його як святиню, але бідкався, що Гомер нічого йому не промовляє, залишається Для нього німий. Боккаччо за допомогою якогось калабрійського грека Леонтія Пілата навчився читати по-давньогрецькому й за допомогою того ж таки грека зробив переклад «Іліади» на латину. Знання грецької мови у Боккаччо було недостатнє, то й переклад вийшов далекий від досконалості, але перший крок було зроблено — європейський гуманізм розпочав освоєння ще однієї культурної ділянки.

Яскравою сторінкою не лише біографії Боккаччо, а й усієї історії італійського гуманізму є приязнь між Боккаччо та Петраркою. На дев'ять років старший від Боккаччо, визнаний не лише в Італії, але й за її межами, письменник, що стояв на чолі цілого гуманістичного руху, Петрарка був для скромного й щирого Боккаччо учителем, прикладом для наслідування, недосяжним зразком. Він звертається до Петрарки в критичні хвилини, шукаючи підтримки, поради, сподіваючись напучування. Тон його звернень завжди шанобливий, захоплений, і то не риторика, а вираз справжніх почуттів. Тільки раз його кумир і взірець не виправдав його сподіванок (про це вже була мова), коли зрадив ідеал незалежного, хоч і вбогого життя й пішов на службу до Вісконті. Боккаччо — діяльний і невтомний друг, він щоразу то надсилає своєму приятелеві якийсь цінний дар, то клопочеться в його справах. Особиста зустріч їх відбулась досить пізно, 1350 року, після того Боккаччо ще кілька разів навідував свого друга, а листовні стосунки підтримувались між ними безперервно. Листування за тих часів не було простою справою, — листи передавали або «з оказією», або надсилали з спеціальними міськими гінцями — якраз тоді в Італії й виникла оця перша поштова інституція. Листи Петрарки мали дуже велику популярність як матеріал до читання, — отже, на них полювали, їх списували, поширювали, тому часом лист і не доходив до адресата. На це, правда, бували й інші причини, які мальовничо висвітлює Петрарка в одному з останніх листів до Боккаччо: «Дізнався я, що два мої докладні листи не дійшли до тебе, як не дійде й цей: їх розпечатує прикордонна варта; так наказують її пани, яких усвідомлення власної тиранії змушує безнастанно тривожитись і збирати чутки. Якщо колись вони списували те, що було цікаве їх ослячим вухам, то тепер спростили справу й відпускають гінця зовсім без листів».

Боккаччо побожно перечитував і списував усі твори свого друга, захоплювався ними, навіть спалив значну частину ранніх своїх італійських віршів, вважаючи, що вони нічого не варті в порівнянні з лірикою Петрарки. Петрарка, свідомий свого значення, егоїстичний і самозакоханий, дозволяє собою захоплюватись, сприймає це як належне, але сам, незважаючи на пишну риторику своїх фраз про дружбу (та й незважаючи на безперечну щиру приязнь до Боккаччо), ставиться до нього не без почуття зверхності. Показово, що з «Декамероном» він познайомився досить пізно, за багато років після його написання. «Якось потрапила мені до рук книга, яку ти написав народною мовою, мабуть, замолоду, — пише він до Боккаччо. — Не буду запевняти, що я її прочитав, це була б неправда. Я проглянув книгу, як мандрівець, що нашвидку, не спиняючись, оглядає шлях». Він похвалив початок «Декамерона». А надто остання оповідка так припала йому до вподоби, що він переклав її на латинську мову, внісши в неї більш риторики й загальників «на шкоду реалізмові», як зауважує Веселовський. Проте саме цей переклад на міжнародну мову гуманістів сприяв ранній і широкій популярності твору за межами Італії.

Помираючи, Петрарка не забув у заповіті й свого друга, відписавши йому 50 золотих флоринів на теплий одяг, щоб той не мерз, сидячи над книгою ночами. Смерть Петрарки була важким ударом для Боккаччо, що в листі до зятя Петрарки писав: «Твій лист відновив моє горе, і я знову проплакав усю ніч; не за ним, бо знаю, що його життя, його пости й молитви, його любов до Бога й ближнього сподобили його вічного блаженства; я оплакував нас, тих, кого він покинув, що залишились, як корабель без стерничого в бурю».

Звернімось тепер до «Декамерона», до того твору, на якому, власне, й заснована в першу чергу світова слава Боккаччо.

Написаний він був десь, мабуть, у роках 1350—1353. Його виникнення пов'язане з трагічною подією — епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Між іншим, саме в той час помер письменників батько, і дехто з істориків літератури вважає, що він також став жертвою пошесті. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть — це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона» добре відома всім.

Давши докладну й майстерну картину епідемії (картину, що викликала подив уже сучасників, починаючи з Петрарки), зупинившися на тому, як пошесть впливала на різних людей, які викликала настрої й прагнення, письменник тим самим підготував і виправдав те, що сталося далі.

Десятеро молодих людей, — сім жінок і три юнаки, — зустрівшися випадково в