Марина та Сергій Дяченко - Печера

плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказані відлунням ратиць; вона дихала страхом і тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву.

Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бічних коридорів, учула за собою характерний свист повітря, що його розсікав, розтинав могутній стрімкий звір.

Три чи чотири її подруги метнулися в бічні ходи — сааг не звернув.

Глухий стукіт ратиць об каміння раптом урвався — під ноги ліг суцільний килим висохлого торішнього моху; слабкого шереху від її бігу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орієнтуватися.

Сааг відчув розгубленість жертви й ривком скоротив відстань.

Царна мчала майже наосліп, щомиті ризикуючи налетіти на стіну й розтрощити собі череп; рано чи пізно коридор заверне. Чи закінчиться глухим кутом, і тоді краще вдаритися об камінь, аніж умерти на вигнутих саагових зубах. Вітер бив у незахищені груди, і царні здавалося, що на її шиї вже змикається кістяне знаряддя вбивства.

Удар…

Цілу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потім у вічі вдарило світло.

Її біг перепинила не кам’яна стіна. Лігво вогненних жуків — тугий мішок з волосяними стінками; жучихи все життя плетуть його з підібраних шерстинок, щоб перед смертю відкласти яйця. Личинки світляних жуків не мерехтять у темряві — вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зірким у темряві, боляче особливо.

Царна пробила волосяний мішок, полетіла шкереберть, знову схопилася на тремтячі ноги — серед розсипів оліїстих ядучих зірок. З пошкодженого гнізда лавиною сипалися личинки; в печері розлігся рик, сповнений болю та люті, — і царна побачила саага зблизька, вдруге в житті.

Мить.

Морда, що складалася, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп, величезні роздуті ніздрі — він чує її запах!.. Засліплені яскравим світлом каламутні очі.

Ще частка миті — й сааг кинувся знову, керуючись тільки нюхом; у білому сяйві розкиданого жучого лігва царна рвонула в боковий, неймовірно вузький прохід. Занадто вузький для величезної туші саага.

Роздратований крик звіра, що вдруге упускає здобич.

Удруге — бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Відчувала мокрою тремтячою шкурою.

* * *

Сонячний промінь сповз зі стелі на стіну.

Паула лежала, відчуваючи, як липне до тіла пітна нічна сорочка.

Її нудило. В роті стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М’язи боліли, наче від тривалої виснажливої праці.

— Пауло!.. Спізнишся!..

Вона схлипнула.

За що?!

Уникнути небезпеки — щастя, але кошмар, що повторюється ДВІЧІ?!

— Па-ауло!..

Лунко гахнула хлопавка. З-під дверей потягло збіглим молоком.

Притиснувшись лобом до вікна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.

Автобус ледве повз на гору, він нагадував важкого, ситого звіра, що сопе від найменшого зусилля; ніч одсувалася від Паули, затягалася туманом, яскраві спогади відходили, проте липкий піт лишався.

Вервечкою промайнули велосипедисти — душ десять, усі яскраві, мов іграшки на вітрині.

Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсію дітлахи, й кожне урочисто тримало по одній пластмасовій ніжці; гусениця підстрибувала над їхніми головами, мов жива. Перехожі оберталися.

Торговець папугами, що примостився коло автобусної зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всміхнувся, поплескав долонею по клітці, рекомендуючи свій товар як найкращий засіб од депресії.

Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив її газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що він не проти завести розмову, проте Паула не відповіла. Саме цієї миті під вікном пропливла, обганяючи автобус, непримітна біленька машина з емблемою Робочої глави на даху та на дверцятах.

Паула заплющила очі, одначе клята уява вже підсувала картинку — залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло під’їзду. І виносять щось, укрите простирадлом, і злякано перезираються сусідки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» — «Не пощастило…»

Не пощастило.

Хоч насправді, звісно, пощастило. Двічі уникнути певної смерті — з цим, здається, до психотерапевта йдуть…

Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зі сторонніми. Не з другом і не з родичем, а з геть чужою, професійно співчутливою людиною… Ні, соромно.

Загавившись, вона проїхала потрібну зупинку.

Годині об одинадцятій її покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столі парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортається спіралями, тане білими язичками запашна кавова пара.

— Німробець… Ти мене слухаєш чи ні?

Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг — але схруль, щонайменше зелений схруль…

Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, — вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться…

— Егей, Пауло… Ти чого?

— Нічого… — вона опустила очі. — Зроблю…

— Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться…

— Він мені не дасть, — сказала Паула похмуро.

У Розганяя злетіли вгору брови:

— Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…

— Остання його прем’єра — лабуда без солі, — так само гірко повідомила Паула. — Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…

— Плювати, — Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. — Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися.

Паула зітхнула.

В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:

— Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?

З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.

Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:

— Міська служба охорони здоров’я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не