Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

успішно може застосовуватися при моделюванні психоісторії національної літератури. Адже на другому етапі психоаналізу З. Фройд також замінив сексуальну концепцію лібідо на концепцію інстинкту життя, вибудувавши теорію конфлікту інстинкту життя (Еросу) й інстинкту смерті (Танатосу). Ця пізня фройдівська теорія разом з ранньою теорією психосексуальності дає змогу цілісно відчитати антиколоніальний проект новітньої української літератури. Активізація психологізму у вітчизняній філології надає особливої актуальності створенню цілісної національної версії психоісторії на основі класичного психоаналізу. Оскільки пошуки історії української літератури визначають напрям сучасних індивідуальних і колективних академічніх студій[32], доцільно розмежувати історію української літератури і психоісторію української літератури. Історія літератури — це матеріал, який вербалізує все, що відбувалося з національним характером (характер є синтезом національного свідомого та національного несвідомого); психоісторія як мотиваційний аналіз актуалізує проблематичну історичну еволюцію національного характеру.

Механізм глибинної причинності є могутнім законом, який відкриває класичний психоаналіз. Розуміння і застосування його має вирішальне значення для розбудови психоісторії літератури. Причина все одно існує, незалежно від того, чи спроможний аналітик її знайти. Якщо образ, уявлення, ідея, невротичний чи психотичний симптом здаються не пов’язаними зі свідомістю, то вони пов’язані з якимось неусвідомленим процесом. Про причину фантазувань можна судити за її наслідками. У зв’язку з цим аналітик повинен досліджувати підсвідомий розум, щоб розібратися з минулим. Адже національно-психологічне, ментальне життя ніколи не зупиняється, у підсвідомості приховані всі попередні втілення національного характеру. Тому психоісторик, перебуваючи в сучасності, повинен вчитися у минулого, очищаючи заодно своє неусвідомлене і свідоме мислення. Тільки на основі такого самоусвідомлення можна конструювати нову постколоніальну модель української культури. «Аналізуючи теперішнє (яке є наслідком минулого), — як відзначає індійський психолог М. Рамамурті, — людина може точно пізнати своє минуле (яке є причиною теперішнього). Пізнавши своє теперішнє, яке є причиною майбутнього, можна точно пізнати майбутнє. У цьому полягає безпомилковий метод психологічного аналізу»[33].

Для моделювання психоісторії літератури нам прислужилася концепція історичної мотивації американського дослідника Л. де Моза[34]. Психоісторія як наука «завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія — завжди на періоді»[35]. Варто зазначити, що соціальне пояснення проблеми, так само, як і формальне, є частковим, не містить у собі тієї внутрішньої глибини, яку дає психологічний аналіз, залучаючи ці методи пояснення як додаткові. Психоісторія літератури може успішно поєднати теорію літературного процесу, соціологічний аналіз, політичний аналіз, поетику, формальний аналіз, феноменологію окремого художнього твору, що бачиться психоісториком як «силова точка» для вияснення провідної проблеми, структурний аналіз, деконструкцію тощо. Отже, вона не може все звести до психології. Попри використання різних методів для моделювання психоісторії, ведуться пошуки власної методології відкриття[36], з допомогою якої аналітик намагається вирішити проблеми історичної мотивації на основі концептуального поєднання історико-літературних фактів.

Моделювання психоісторії ґрунтується на механізмі, відкритому до наукового пошуку. Цей механізм виражається в теорії таким чином: спочатку визначають актуальні з погляду внутрішнього розвитку психоісторії проблеми (наприклад, ми маємо психоісторію антиколоніальної української літератури, тому одна з головних проблем буде пов’язана з психосемантикою колоніального збочення у розвитку національного характеру); на основі історико-літературного матеріалу формулюють певні гіпотези, з яких вибудовується концепція психоісторії національної літератури; у процесі розширення матеріалу відбувається перевірка сформульованих гіпотез, на підставі чого їх або приймають, або відхиляють і будують нову концепцію.

«Психоісторія, як і психоаналіз, — відзначає Л. де Моз, — наука, в якій особисті почуття дослідника не менш, а може, навіть більш важливіші, ніж його очі чи руки… Розучившись ставити себе на місце об’єктів вивчення, психоісторик виявиться у становищі біолога, який забув, як користуватися мікроскопом. Тому емоційний розвиток психоісторика — не менш важлива тема обговорення, ніж його (її) інтелектуальний розвиток. Само собою, він передбачає як важливу передумову заняття особистим психоаналізом — для психоісторика вони не менш значущі, ніж для психоаналітика»[37]. Самоаналіз для психоісторика означає пошук індивідуального коду, який тісно пов’язаний з національним.

Моделювання психоісторії відбувається на основі дотримання едіповості як головного коду психоаналізу: «совість, що нині є спадковою душевною силою, набута людством у зв’язку з комплексом Едіпа»[38], тобто формується у материнсько-батьківському (сімейному) середовищі. Мати і батько відображають у метафізичному плані цілісну творчу структуру Бога. Символічно прабатьки людства в Біблії Адам (батько) і Єва (мати) відображають свідому людину і несвідоме життя. Едіпів комплекс, який щоразу наново проявляється у ситуації формування свідомості народженої особистості через сексуально-любовну (або інстинктивно-свідому) проекцію на матір і батька, залишається паролем, згідно з яким завжди можна відокремити прибічників психоаналізу та його противників[39].

Психоісторія літератури, як і психоаналіз, має свою теорію і практику. Теоретичні і практичні знання, поєднуючись, породжують інтуїцію, яка вважається істинною сутністю оволодіння будь-яким явищем. Фройдівський психоаналіз, який відштовхувався від материнсько-батьківського коду, постав як національна стратегія дослідження, тому він логічно вивершується обґрунтуванням коду національної державності у праці «Людина Мойсей і монотеїзм». Психологічний аналіз привів Фройда до цієї підсумкової праці, в якій він, уподібнившись Мойсею, передбачив появу державності для свого народу. Отже, психологічний аналіз як психоісторичний підхід є не лише усвідомленням індивідуального життя, але й пізнанням минулої, реальним моделюванням і провидінням майбутньої націотворчості.

1. Психоісторія літератури як теоретична проблема: онтогенез і філогенез

ОНТОГЕНЕЗ — індивідуальний психорозвиток людини. МАТЕРИНСЬКИЙ код як втілення інстинкту життя і його відношення до інстинкту смерті. БАТЬКІВСЬКИЙ код як втілення духовної мужності та її відношення до несвідомого. ФІЛОГЕНЕЗ — історичний психорозвиток національного характеру. ФОЛЬКЛОР і психоісторія. ДЕФІНІТИВНІ синівські характери і провідний батьківський характер у творенні психоісторії національної літератури. РОМАНТИЗМ і реалізм — основоположні художні системи новітнього літературного процесу. РОМАНТИЗМ — проекція материнського коду. РЕАЛІЗМ — проекція батьківського коду. КОД літератури — зв’язок національної символізації з психічною пустотою або материнсько-батьківською матрицею.

«Людина є таємницею. Її потрібно розгадувати, і якщо будеш її розгадувати все життя, то не кажи, що витратив час; я займаюся цією таємницею, адже хочу бути людиною», — писав Ф. Достоєвський. Головною психологічною таємницею людини є народження світла свідомості у тьмі несвідомого. Психосексуальне становлення кожної людини, що супроводжується нарощуванням свідомості, стає відображенням родового життя, це відображення дає змогу тісно пов’язати онтогенез з філогенезом у психоаналізі. Онтогенез — це індивідуальний розвиток людини, що являє собою послідовність психічних метаморфоз від зародження до завершення життя. Філогенез — історичний розвиток національного характеру. Індивідуум, зазначає Фройд, має подвійне існування — «як самоціль і як ланка в ланцюгу», якому він служить поза власного волею. Сексуальність, яку індивіуум «приймає за дещо цілком відповідне своїм бажанням», з погляду психоаналізу «є лише додатком до його зародкової плазми, якому він віддає всі свої сили в нагороду