Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

як історичної тяглості»[13]. Актуалізуючи проблему нового історизму, він стверджує про необхідність відновити «розуміння історії літератури як процесу», розрізнивши «інший від радянського історизм, справжній, той, що шукає не вмирущого в творі, а місця твору в літературному процесі, що намагається показати, як література розвивається»[14]. Постструктуралістський поворот означав, що концепція пошукового нового історизму не може претендувати на догматичну авторитетність вчення, а має представити собою множинність самодостатніх теорій, які будуть розроблені окремими авторами. Концепція індивідуальних версій історії літератури набула в українському літературознавстві основоположної засади в історико-літературних пошуках українсько-американського вченого Г. Грабовича[15]. Це сталося закономірно, адже течія нового історизму виникає у другій половині 80-х років у США, а у 90-х переміщується до Європи, зокрема до Німеччини. Саме тут, розробляючи напрям нового історизму, російський вчений І. Смирнов, що проживає у Німеччині, подає його в індивідуальній версії психодіахронологіки або психоісторії російської літератури[16].

Моделювання психоісторії можливе двома типологічними шляхами, один з яких орієнтується на психологію (наприклад, Є. Еткінд), другий — на психоаналіз як вчення про неусвідомлене (наприклад, І. Смирнов).

Психопоетика структураліста і постструктураліста Є. Еткінда вважається «першою авторською версією постструктуралізму в російській філології»[17]. Є. Еткінд досліджує історичні факти літератури на основі співвідношення «думка — слово», в якому думка означає не лише раціональний процес розуміння, але й «внутрішнє життя людини»[18]. Психопоетика постає як метод детального виписування психологічної динаміки всередині художньої мови. Так, у розвідці «Глибинна правда («Анна Кареніна»)» скрупульозно простежується потік свідомості Анни Кареніної та її чоловіка, що дає змогу побудувати модель «внутрішнього світу людини за Толстим»[19].

Об’єднання психології художнього мовлення і концепції художнього образу (поетики) бере свій початок із психолінгвістичної теорії О. Потебні[20], розробки якої, очищені від психологізму, активно використали свого часу російські формалісти, а в художній практиці психологізм надихав російських символістів. Сучасне повернення до психології в російському літературознавсті означає також повернення до психолінгвістичного методу О. Потебні, на актуальність якого вперше в українському літературознавстві наприкінці XX ст. звернув увагу І. Фізер[21]. Російський дослідник Є. Еткінд у розбудові авторської версії психопоетики активно використовує поняття «внутрішня людина», «зовнішнє мовлення», що близькі до концепції О. Потебні про внутрішню та зовнішню форми мови, про пізнання як основну функцію художньої мови. Вважаючи літературу могутнім знаряддям психології, Є. Еткінд не лише піддає критиці антипсихологічний метод формалізму, що зробив велику послугу тоталітарній епосі, але також не поділяє поглядів щодо відмови від соціального аналізу, адже така відмова могла б стати новим спрощенням у посттоталітарному літературознавстві, тому в психопоетиці Еткінда психологічний аспект співвідноситься з соціально-ідеологічним.

Методологічна настанова О. Потебні на пошук концептуальної моделі, яка була б можливою також для позаісторичного пояснення великої кількості художніх творів, використовується у дослідженні В. Топорова «До питання про цикли в історії російської літератури» (1985). Кризу історизму Топоров пов’язав з пошуками позаісторичного, витлумачивши сутнісно найцінніше в літературі як найменш історичне[22]. Ідея циклічності історико-літературного розвитку також характеризує концепцію психоісторії літератури І. Смирнова. І психопоетика Еткінда, і психодіахронологіка Смирнова постають як діалог із психоаналізом Фройда. Так, Еткінд всупереч психоаналітичному значенню усвідомлення критикує надмірний тиск усвідомленості, що не дає змоги в історії російської літератури проявитися неусвідомленому і створює небезпеку для «внутрішньої людини». Наприклад, внутріпсихологічна домінанта творчості Достоєвського, за Еткіндом, означає народження у свідомості ідеї, що неподоланно розростається і підкорює собі всю людину, потім веде до розщеплення особистості — до патологічного «двійництва»[23]. Однак цей випадок патології свідомості, яку ілюструє роман Достоєвського «Брати Карамазови», не має нічого спільного з психоаналітичним процесом нарощування свідомості.

Особливо активними протягом останніх десятиліть були пошуки поєднання психоаналізу й історії літератури в зарубіжному літературознавстві. Так, американський філолог Г. Блум розглядає еволюцію в літературі як послідовність едіпових конфліктів. Психоаналітична теорія літературної еволюції Г. Блума розбудовується як система інтерсуб’єктивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» поколінь, аналогічних стосункам батька і сина, спрямованих на подолання «страху впливу»[24]. У своїй праці «Карта неправильного прочитання» (1975) Г. Блум запропонував розглядати історію літератури як історію архетипних письменників.

В українській науці, попри відсутність цілісного проекту моделювання психоісторії, зроблено багато часткових спроб наблизити психологію до літературознавства. Так, вчений Л. Плющ у дослідженні «Екзод Тараса Шевченка» (1986) близький до методологічного експерименту Ю. Лотмана в стратегії об’єднання психології та поетики: в українського вченого йдеться про синтез аналітичної психології в її юнгівському варіанті з формально-структурним розумінням художнього твору[25]. Спорідненість Плюща з Лотманом можна відчитати на основі концепції культури. Протиставляючи культуру хвалькуватому невігластву, Ю. Лотман вважав, що культура завжди весела, відкрита, доброзичлива і скромна, але є не лише радістю життя, але й сутністю, спорідненою совісті[26].

Львівський дослідник Б. Тихолоз, рефлексуючи над сучасним розумінням історії літератури, висновує: «Історія літератури для мене — це насамперед історія особистостей. Не стилів, не напрямів, не угруповань, не ідеологій — особистостей. А вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідеологій….

Тож внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості — мабуть, таки найістотніший чинник життєтворчості (життя-як-творчості). У ньому заломлюються зовнішні впливи й визрівають питомі інтенції, в діалектиці свідомого й підсвідомого народжуються задуми й плани, образи і концепції, вічний полілог ведуть емоції, рації та інтуїції»[27]. Дошукуючись творчого методу для аналізу душевної драми Івана Франка, дослідник послуговується концепцією «психотворчості», що передбачає «творення власної душі» і концепцію творчої індивідуальності письменника — як «психотворчої індивідуальності»[28]. Є всі підстави вважати, що психологічний напрям у вітчизняній філології, розпочатий О. Потебнею, надасть дослідженню літературного процесу нове дихання. Його ідеї принципового історизму процесу мислення, мовної діяльності як творчого пізнання світу, багатозначності художнього образу, неспівмірності плану вираження і плану змісту, тобто потаємності внутрішньої форми слова, можуть бути успішно поєднані з фройдівськими ідеями принципового історизму психосексуального розвитку суб’єкта, сублімованого пізнання, а також вищого духовного подвигу людини, пов’язаного зі свідомим пригніченням власних пристрастей.

Однією з перших пропозицій психотипології у вітчизняному літературознавстві стала структуризація модернізму М. Моклицею[29], за основу якої взята юнгівська класифікація психіки за чотирма сферами: інтуїцією, сенсорикою, емоцією і розумом. Психологічні типи К. Юнг характеризував за домінантою однієї з цих сфер, яка постає в інтровертованій та екстравертованій позиції[30]. Це дало змогу М. Моклиці обґрунтувати типологічні психопортрети модерністської художності — Символіста, Експресіоніста, Футуриста і Сюрреаліста, пов’язавши символізм з інтуїтивним вектором інтенційності, експресіонізм — з емоційним, футуризм — із сенсорним, сюрреалізм — з розумовим[31]. Однак дослідження Моклиці в основному вибудовувалося на російському історико-літературному матеріалі з уникненням психоаналітичної компаративістики, а також — поза пошуком іманентності української літератури.

Юнгівська аналітична психологія з концепцією лібідо як універсальної психічної сили