Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів

Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.

Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.

— Ватсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.

Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-Хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».

— Це, вочевидь, якийсь запис.

— Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.

— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.

— Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.

Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини:

«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але я, прямий нащадок Гуго Баскервіля, який багато чув про цього собаку від свого батька, а той від мого діда, поклав собі за мету записати цю беззаперечно істинну і правдиву історію. І я хочу, діти мої, щоб ви увірували, що найвищий судія, який карає нас за гріхи наші, вільний пробачити їх нам за милосердям своїм і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і покаянням. Тож поверніть у небуття страшні плоди минулого та остерігайтеся грішити в майбутньому, щоби знову всім нам на погибель не випустити на волю темні пристрасті, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду. Знайте, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком високоосвіченим, я всіляко раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Гуго, з того самого роду, і цього Гуго можна з усією справедливістю назвати людиною некерованою, нечестивою і безбожною.

Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, адже святі ніколи не оселялися в наших місцях, але Гуго був схильним до бездумних і жорстоких жартів, що й зробило ім’я його притчею во язицех у всьому Девоні. Сталося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким чистим словом) юну дочку одного фермера, чиї землі лежали поблизу маєтку Баскервілів. Але дівчина, відома своєю скромністю й чеснотами, боялася самого його імені й усіляко уникала Гуго.

І от якось (а це було в Михайлів день) Гуго Баскервіль вибрав зі своїх товаришів шістьох найвідчайдушніших, прокрався до ферми і, знаючи, що батька й братів дівчини саме немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-Хол, він сховав свою бранку в одному з верхніх покоїв, а сам, за звичкою, влаштував бенкет з товаришами. Нещасна мало не збожеволіла, слухаючи спів, п’яні вигуки й брутальну лайку, що лунали знизу, адже, за свідченням тих, хто знав Гуго Баскервіля, напідпитку він лаявся так, що, здавалося, ці богохульні слова можуть спопелити людину на місці, яка осквернила ними свої вуста. Страх довів дівчину до того, що вона наважилася на вчинок, від якого відмовився б і найсміливіший, а саме: вилізла на карниз, спустилася на землю по стеблах плюща, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла болотом до рідної домівки, що за три милі від Баскервільського маєтку.

Невдовзі Гуго залишив гостей, щоб віднести своїй бранці їжу та питво, а можливо, в його думках було й щось гірше, але побачив, що клітка спорожніла і пташка утекла.

І тоді в нього наче вселився диявол: злетівши сходами вниз до бенкетної зали, він заскочив на стіл, порозкидав фляги й тарелі та привселюдно заприсягнувся віддати свої тіло та душу силам зла, аби тільки наздогнати втікачку. І поки співтрапезники його стояли, вражені люттю, що вирувала в ньому, один з них, найбільш безсердечний або нетверезий, крикнув, що треба пустити по сліду собак. Почувши такі слова, Гуго вибіг із замку, наказав конюхам осідлати його ворону кобилу й спустити собак. Давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за галасливою собачою зграєю по залитому місячним сяйвом болоту.

Співтрапезники його певний час стояли мовчки, спочатку навіть не втямивши, чому здійнялася така метушня. Та раптом їхній затуманений винними випарами розум збагнув, яка чорна справа чинитиметься на просторах торф’яних боліт. І тут усі здійняли ґвалт: хто вимагав коня, хто пістолета, хто ще одну флягу вина. Згодом, трохи оговтавшись, вони всією компанією з тринадцяти чоловік, скочили на коней і приєдналися до погоні.

Місяць сяяв яскраво, усі переслідувачі скакали тим шляхом, яким, за їхніми розрахункам, мала втікати дівчина, якщо вона хотіла дістатися рідної домівки.

Проїхавши милю або дві, вони зустріли пастуха з чередою й запитали, чи не бачив він погоні. А той, як оповідають, спочатку не міг вимовити жодного слова від страху, але потім усе-таки зізнався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої мчали собаки. „Але я бачив і щось інше, — додав він. — Гуго Баскервіль проскакав повз мене на вороній кобилі, а за ним мовчки біг собака, і не дай мені Боже ще коли-небудь побачити таке пекельне кодло!“

П’яні сквайри вилаяли пастуха й поскакали далі. Та незабаром мороз пробіг у них по шкірі: спочатку вони почули тупіт копит, а потім ворона кобила, вся в піні, проскакала повз них без вершника і з опущеними віжками. Нажахані гульвіси збилися докупи, але все-таки їхали далі, хоча кожен з них, якби був тут сам, без товаришів, радо повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Уся зграя, яка здавна славилась чистотою породи й скаженістю, жалібно скавучала біля спуску в глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали вбік, а інші, наїжачившись і блискаючи очима, намагалися пролізти крізь вузьку розщелину, що відкривалася перед ними.

Зрозуміло, вершники зупинилися значно тверезішими, ніж були тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість із них не зважувалася зробити вперед і кроку, але троє найсміливіших (або ж найбільш захмелілих) скерували коней углиб яру. І там їхнім очам відкрилася широка галявина, а на ній бовваніли два великих кам’яних