Брати Капранови - Закон Братів Капранових

мовою, а значить, економічно слабші. Зате на всю котушку розквітають “Труд в Украине”, “Аргументы и факты Украина” і навіть таке екзотичне створіння, як “Московский (?!) Комсомолец (!!!) в Украине”. Мало у нас своїх комсомольців.

А музика? Зрозуміло, що “ВВ” та “Океан Ельзи” пробилися. Але це виняток, бо решта - ви самі знаєте - сплять і бачать московські сцени. А багато хто вже там закріпився. І співають російською, бо так легше. Вони б співали англійською, але туди поки що дороги немає. Крім того, на багатьох українських радіостанціях пісні українською мовою принципово не беруть. Навіть “ВВ”. Це факт.

Давайте поставимо п’єсу в театрі. Якою мовою? Не смішіть - вам же їздити на фестивалі.

А відео українською мовою - ви колись бачили такий артефакт? Український дубляж коштує грошей. Це невигідно.

От і виходить, що ті, хто пише, співає або говорить українською, завжди у гіршій економічній позиції, ніж російськомовні колеги. От і виходить, що читачеві та глядачеві треба доплачувати за українську продукцію, а якщо нема грошей - переходити на споживання російською, користуючись її “общепонятністю”.

Українцем бути дорого. Українцем бути економічно невигідно. І ця несправедливість закладена у нашу кількість. Нас багато, але все-таки вдесятеро менше, ніж споживачів російської культури. І всі ми розуміємо російську, і кордони наші повністю відкриті для Росії, і ніхто не захищає наш інформаційний простір, бо й без того Черномирдін незадоволений утисками росіян. Десь він ті утиски бачив. А посла України в Україні немає і ніхто не висловить протест у зв’язку з економічними утисками українців та української мови в Україні. Не вигаданими - реальними.

Дорогі наші українці! Поступово ми ставатимемо все дорожчими й дорожчими аж поки із нації перетворимося на фан-клуб. І це економіка, а економіка сьогодні сильніша за військо і навіть за політику. З нею посперечатися може тільки закон. І не той, який дасть чергову подачку вітчизняним видавцям, а той, що поставить українську культуру В РІВНІ ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ з російською. Французи уже відчули, що стають дорожчими за американців, і як можуть, захищаються. Решта європейців теж на порозі такого розуміння. У нас із вами теж нема іншої перспективи. Нам колись доведеться-таки обороняти нашу рідну уже на той момент російську від англійської.

А згодом і рідну англійську.

Від китайської.

“Україна молода”, 2003 рік.

Українська мова - це не хрін моржовий

Сиділи ми якось за кавою на Хрещатику, аж раптом до столика підтусувалося циганча. “Дайтє копєєчку! В домє єсть нєчєво,” - занудило воно звичну пісню. Ми були не в гуморі, а тому відповіли, не особливо замислюючись: “Дитино, біжи звідси, ми російської не розуміємо”. Проте циганча миттєво перейшло на українську: “Дайте копієчку! В хаті їсти нема-а…”

Крити не було чим, і ми полізли по гаманці. Але взявши здобич, циганча замість “дякую” промовило: “В Україні всі повинні знати три мови - українську, російську та англійську”.

Ми вклякли. Бо аж надто знайомими здалися ці слова. Щось подібне ми вже чули не так давно і не так далеко. Здається, 2004-го року на Майдані Незалежності приблизно так висловлювався з трибуни теперішній Президент, пан Ющенко.

Гаразд, сказали ми самі собі, пан Президент твердить, що у Європі всі знають по кілька мов. Напевне, йому видніше. Проте Англія тоді - все-таки не зовсім Європа, бо англійці чудово обходяться англійською, та й у Німеччині з Францією із двомовністю якось не склалося. Більш за те - Іспанія та Португалія починають уже ветувати закони Євросоюзу через те, що їх не перекладено рідними для цих країн мовами. Однак наш Президент високо сидить, далеко дивиться, мабуть, бачить щось інше. Отже, не будемо сперечатися, а просто розміркуємо - скільки мов може знати пересічна людина? Не на рівні “моя-твоя”, а нормально. Наш особистий досвід підказує, що навіть із двома є певні складнощі - російська наша сильно погіршилася за останні роки. Ну добре, це ми такі тупі, а решта українців талановиті й усі як один зможуть вивчити три мови. Ті самі, які звелів пан Президент вустами циганчати - українську, російську та англійську.

Але уявімо собі, що ця сама пересічна людина за національністю не українець, а болгарин. Слово честі, буває і таке. Ми самі росли у селі Делени, на Одещині, де 90% населення складають болгари. І спілкуються вони між собою правдивою болгарською мовою, а з ними і весь Болградський район Одеської області. Що тоді виходить - кожен болгарин в Україні повинен знати не три, а чотири мови - українську, російську, англійську і свою рідну, болгарську? І гагауз тоді теж чотири? І караїм?

Не забагато? Нам навіть страшно уявити, скільки мов доведеться вивчити, наприклад, вірменину, який волею долі живе у Болградському районі. Бідолашні нацменшини! Тяжко їм ведеться.

Або щось тут не додумали ідеологи двомовності, або треба кидати нарешті передвиборчу риторику і потрошку переходити до державної політики. Яка має бути значно тоншою за оприлюднені вище циганські тези.

Отже, чому політики говорять про двомовність? Невже в Україні живе тільки два народи? Скажімо, кримські татари - чим вони гірші за росіян? І гагаузи? Невже у нас знову з’являється привид “старшого брата”?

Апологети офіційного статусу російської миттєво реагують: “Росіян більше”. Але ми запитаємо їх - чи у мадярському селі на Закарпатті російська теж повинна вважатися офіційною? Як там із кількістю її носіїв?

Ми особисто не вивчали в школі української мови. Щоб не перевантажуватися зайвими предметами - тоді це було запросто. Сьогодні, слава Богу, ситуація змінилася. Тепер українська називається державною і вважається обов’язковою для вивчення.

Але виникає цілком резонне запитання - навіщо державі потрібно, щоб усі вчили українську? Сьогодні в Україні можна цілком комфортно жити без державної мови. Проте держава все одно вперто домагається, щоб усі громадяни цією мовою володіли. Для чого? Щиро кажучи, вона сама не знає. А ми знаємо - для того, щоб її, держави, акти, звернення, інформацію розуміли усі без виключення громадяни на усіх без винятку територіях без перекладу. Це запорука нормальної роботи державного механізму. Так само, як єдина валюта, єдині закони та інше.

Державний статус української мови - це не відзнака і не компенсація за минулі утиски. Це функція. Функція загального мовного еквіваленту.

От і вимальовується потрошку стратегічна мета мовної політики. Зробити українську державною не за статусом, а за функцією. Тоді не треба буде вдаватися до сумнівних передвиборчих маневрів. Все виглядає вкрай просто. Кожен громадянин України повинен РОЗУМІТИ