Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Об'єднані в одному виданні нариси про названих особистостей, гадається, дають змогу придметніше уявити сутність і динаміку тогочасних подій, максимально унаочнити тенденції, зміст, характер боротьби, одержати додаткові аргументи щодо історичних результатів буремного часу. Та найголовніше, є додатковий шанс ще раз неупереджено поглянути, а то й розібратися, у ролі суб'єктивного чинника – окремого індивіда у суспільному поступі.

* * *

При підготовці біографічних нарисів, цілком природно, головний акцент робився на з'ясуванні позицій кожного з тогочасних діячів, на персональному їх внеску у революційну справу, розв'язання нагальних питань суспільного розвитку. Однак при цьому зверталася увага і на ті аспекти життєвого досвіду у дореволюційний час (а відповідні сюжети свідомо розширювалися), які допомагають краще зрозуміти орієнтації, ідейний багаж учасників подій 1917—1920 pp. Рівною мірою збільшувалася питома вага матеріалів про післяреволюційний час, якщо вони органічно, «генетично» виявлялися поєднаними з буревійною добою, стали прямим продовженням справ тієї чи іншої особистості в умовах, шлях до яких прокладався їхніми ж стараннями та зусиллями у попередні роки. Особливе місце відводилося характеристиці творчого, передусім історіографічного спадку діячів революційного часу. Такий елемент дає додаткову можливість відтворювати внесок кожної особистості у прогресивний поступ не лише, так би мовити, безсторонньо і «з боку», а й через власні оцінки учасників подій, мати в результаті змогу проникнути в мотивацію тих чи інших кроків, вчинків, поведінки, визначеніше, точніше співвіднести задуми, реалії та осмислення вчиненого на одному з переламних рубежів вітчизняної історії.

До кожного з нарисів додається коротка бібліографія праць (звісно, при їх наявності) видатних особистостей революційної доби, яка краще за що б то не було інше засвідчує їх справжній рівень інтелекту, ерудиції, значною мірою демонструє їх творчий потенціал.

Подаються також і основні публікації, знайомство з якими може тією чи іншою мірою збільшити обсяг знань про діячів 1917—1920 pp.

Назви нарисів у більшості запозичені з творів, висловлювань тих особистостей, кому присвячені відповідні сюжети, або з оцінок інших діячів – колег чи, навпаки, суперників. У багатьох випадках вони можуть слугувати повноцінними епіграфами до подвижницького життя, справді історичних діянь «героїв» пропонованих матеріалів.

«Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»

(Михайло Сергійович Грушевський)

Визначний науковець, неперевершений літописець української історії, громадський і політичний діяч народився 17(29) серпня 1866 р. в Холмі (нині – Польща). Походив він з давньої, відомої з XVIII ст., але бідної родини Грушів (пізніше – Грушевських), що проживала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько – Сергій Федорович – здобув вищу духовну освіту, але, не прийнявши освячення, вдався до педагогічної діяльності, був автором популярного в Росії підручника слов'янської мови, викладачем греко-католицької гімназії у Холмі. Мати – Глафіра Захарівна Опокова (Опоцкевич) – теж була з роду священиків на Київщині.

Сім'ї довелося чимало змінювати місця помешкання: Кавказ, Ставрополь, Владикавказ. Відірваний від українського ґрунту, юний Михайло з жадобою сприймав будь-що українське: мову, пісню, звичаї. Особливий вплив тут справили численні батькові оповідання, які він із захопленням слухав. Навчаючись у Тифліській гімназії, перечитував усе, що тільки можна було знайти в місцевих бібліотеках, про Україну. Мріяв стати українським літератором, почав писати художні твори і деякі з них надрукував. Поступово переважив інтерес до української історії.

Під час навчання на філологічному факультеті Київського університету (1886—1890 pp.) особливого впливу зазнав від професора В. Антоновича. Уже студентом Михайло Грушевський не лише видрукував ряд наукових статей, але й підготував кілька солідних високопрофесійних праць.

Як досить зрілий фахівець був рекомендований на створювану кафедру української історії Львівського університету. 1894 р. захистив магістерську дисертацію і почав читати лекційні курси, поринув у активну громадсько-наукову, організаційно-публікаторську роботу.

Редагував «Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка» (публікував у них численні власні наукові розвідки), а з 1897 р. очолив і саме товариство, започаткував окремі серіали – «Джерела (Жерела) до історії України-Руси», «Етнографічний збірник» та ін. Багато працював у різних архівах Росії, Австро-Угорщини, заснував Археографічну комісію.

У цей час дуже зблизився з І. Я. Франком, з 1898 р. вони спільно редагували «Літературно-науковий вісник».

Задумавши ще в юнацькі роки підготувати фундаментальну історію України, з 1897 р. почав видавати «Історію України-Руси» (до 1906 р. вийшло в світ п'ять томів, частину з них (І—III) перероблено наново й видано вдруге, в тому числі німецькою мовою). В 1904 р. видав стислий «Очерк истории украинского народа» російською мовою.

Писав постійно публіцистичні статті для періодичних видань Росії, намагаючись привернути увагу до українського питання, популяризувати українську історію. Деякі з них згодом увійшли до збірки «Освобождение России и украинский вопрос». Науковою і громадсько-політичною діяльністю М. Грушевський нажив собі чимало ворогів як в Росії, так і в Австро-Угорщині, в тому числі (і, природно, особливо) серед поляків. Підтримуючи то народовців, то їх суперників, вважався сепаратистом, самостійником. На Наддніпрянщину міг в ті роки приїжджати здебільшого нелегально.

З 1906 р. діяльність М. С. Грушевського переноситься до Києва, де відтоді видається і «Літературно-науковий вісник», до кожної книжки якого Михайло Сергійович вміщував статті з українського життя, зібрані потім в окремий том «З біжучої хвилі». Входив до редакції щоденника «Рада». В 1907 р. був обраним головою щойно створеного Українського наукового товариства.

В 1911 р. двома виданнями вийшла дуже схвально зустрінута «Ілюстрована історія України». До початку імперіалістичної війни встиг випустити ще три томи «Історії України-Руси», а значну частину праці перекласти і видати окремими випусками російською мовою.

В 1913 р. після чергових ідейних суперечок з галицькими націонал-демократами Михайло Сергійович зрікся керівництва і редакторства в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, а також вирішив облишити кафедру в Львівському університеті.

Здійсненню нових численних наукових проектів у Києві зашкодила Перша світова війна. Перебуваючи на відпочинку в Карпатах (Криворівня), Михайло Сергійович з початком військових дій не міг повернутися ні до Києва, ні до Львова. Довелося добиратися додому через Відень – Італію – Румунію. Проте, коли дістався в середині листопада 1914 р. до Києва, був заарештований. Хоча труси і в Києві, і в Львові жодних обтяжуючих аргументів не дали, М. Грушевського в лютому 1915 р. було призначено до висилки етапом до Сибіру. Проте клопотаннями петербурзьких знайомих з Академії наук (передусім академіка А. Шахматова) місце заслання було змінено спочатку на Симбірськ, з осені 1915 р. – на Казань, а роком пізніше – на Москву. Перебуваючи під наглядом поліції, позбавлений прав педагогічної діяльності, М. Грушевський «відводив душу» в інтенсивній науковій роботі. Інколи щастило вміщувати і статті до