Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Не роздивлявся довкола. Цікаво, але ніколи. Потім якось, якщо знову не буде чим зайнятися, злазять вони з Даньком сюди уже не на спір, а просто так, із власної цікавості. Може, навіть не з Данилом, а з цією рудою Варкою. Ось тут Богдан готовий знову вдарити руку об руку на те, що дівчину ніхто ще отак, на підземну прогулянку, не запрошував.

Окрилила хлопця така божевільна думка. Тому рухався далі зовсім впевнено. Знав-бо: хоч і був тут колись знаменитий печерний лабіринт, тільки ходи ще не розвідані. Роботи непочатий край для тих, хто хоче починати таку розвідку. Всі галереї завалені-закупорені, лиш одна зміїлася від одного кінця пагорба до іншого, протилежного, того, що трохи нижче урочища. Навіть якщо захочеш, не заблукаєш. Галерея сама тебе виведе, визміїть, як місцеві кажуть.

Богдан уже проминув чотири повороти. Десь коридор був короткий, десь — трохи довший, та кожного разу підземна галерея повертала то в лівий, то в правий бік. Місцями прохід міг бути вужчим, але за поворотом він розширювався, і хлопцеві уже стало цікаво пересуватися під товщею землі. У якийсь момент Боді навіть стрельнуло, що час тут таки повільніший, аніж нагорі.

Та ось ще один поворот — і наш мандрівник опинився в невеличкій напівкруглій залі. Стеля тут піднімалася вище двох метрів, сама зала утворювала неправильне коло. В різні боки від цього кола розходилися темні пройми галерей.

«Ось він, лабіринт, — зрозумів Богдан. — Ось звідки він починався!»

Ступивши крок уперед, хлопець став у самому центрі підземної зали. Гадати особливо нічого. Три ходи, два з них, як відомо, давно завалені. Розв'язати загадку та знайти потрібний прохід буде досить просто. «Навряд чи це надовго мене затримає», — вирішив Богдан. Адже він і без того, як для новачка, швидко рухався.

Тому не стримався, почав роздивлятися. Пройшовся променем ліхтарика по стінах. Вихопив із темряви кришталеві гірлянди. Схожі на чудернацькі казкові квітки, виблискували вони тьмяним підземним світлом, ніби підморгуючи прибульцеві. Мовляв, ласкаво просимо в наше нічне царство. Ніколи не бачив київський хлопець такої краси. Захотілося торкнутися рукою, навіть узяти з собою на пам'ять, подарувати рудій Варці — ось, дивись, як можемо…

Промінь посунувся трошки далі. Тепер вихопив щось інше. Сіре, довгасте. Господи, воно живе!

Сполохані світлом, з-під стелі майнули огидні кажани. Скільки їх було, Богдан, ясна річ, не рахував. Так само, як толком не доп'яв, атакують його печерні мешканці чи просто так летять на світло. З рівноваги вивело хлопця шурхотіння крил по кам'яних стінах та гидке пищання в темряві.

Замахав Богдан руками, мало ліхтарика не впустив. Кинувся навтьоки до найближчого проходу, навіть не зважаючи, летять туди кабаниська чи ні. Зробивши три величезних стрибки, налетів із розгону на глуху стіну, стукнувся лобом об край гострої каменюки. Зашпортався, зіперся на стіну рукою, поволі опустився на підлогу, притиснувся спиною до каменя.

І аж тепер перевів дух.

Розділ 3

У якому Богдан шукає світла в кінці тунелю, а чує таємничі голоси

Скільки так сидів — не знає. Час під землею інакше тече. Тільки дуже скоро Богдан Майстренко образився сам на себе.

Це спочатку образився, ясна річ. Потім швидко розізлився. От же ж герой! Кажанів налякався! На лобі точно ґуля, і як він тепер із розбитим лобом гратиме переможця? Хто-хто, а вже Вухо точно буде насміхатися. Руді та клаповухі — вони завжди такі.

Стиснув зуби Бодя. Підвівся рішуче. Знову взяв ліхтарика напереваги.

— Нічого, — процідив, дивлячись просто перед собою. — Я ще своєї гри не скінчив.

Повернувся назад до круглої зали. Мимоволі глянув на стелю. Кажани знову там повиснули. Чи ті самі, чи інші — цим його вже не взяти. Посунув Богдан уперед, до першого-ліпшого проходу. Пощастило — не глухий кут, кам'яна галерея зміїлася далі, до виходу.

Коридор. Поворот. Знову коридор. Знову поворот. Ще один коридор, тепер — задовгий та в деяких місцях завузький, навіть занизький. Невчасно пригнувся Богдан в одному місці, лупнувся знову головою, уявив себе вже з двома ґулями і тепер мало не розплакався.

Ні, не любив Богдан Майстренко плакати, не в його натурі. Але ж тут, в темряві, коли ніхто не бачить, так прикро йому стало за власну незграбність. А ще — за свою дійсно дурну затію. Правду кажуть: не знаєш броду — не лізь у воду. Мандрівок по підземеллях це, виявляється, теж стосується.

Час тепер побіг швидко. Так само, як Богдан — темними вогкими переходами. Ще трошки — і ось він, вихід. Нічого, навряд чи Вухо виграє по часу. А те, що Бодя весь у ґулях, то не біда. Мужчинам, до речі, личать синці, садна та криваві подряпини. Шанс якщо не виграти заклад, то хоча б не програти його з ганебним рахунком у Майстренка ще залишався.

Наступний звив вузького коридору Змії — і ось він — промінчик світла. Тьмяніє дороговказом за наступним поворотом. Цей коридор здавався досить коротким — метрів десять, не більше. Один марш-кидок — і підземелля пройдено наскрізь. Та не встиг Богдан зробити кількох кроків, як почув спереду, з того місця, звідки лилося світло, якісь звуки.

Зупинився. Нашорошив вуха. Дослухався.

Точно — голоси. Ні з чим їх не сплутаєш. Говорили люди, причому — дорослі. Здається, двоє чоловіків. Про що розмова, Богдан зі свого місця розібрати не міг. Та зараз йому це було зовсім неважливо. Бо відразу змикитив: хто б то не був, а нічим хорошим така зустріч під землею ані для нього, ані для тих, хто чекає біля протилежного виходу, не закінчиться.

У Подолянах вони з Данилом жили другий тиждень, тому вивчили тутешні звичаї. Туристів до Змії водять не часто, вона ще не належним чином обладнана. Випадкові ж люди сюди, в урочище, ще рідше приходять. Нема тут нічого цікавого. Подумаєш — дірка в кам'янистому пагорбі та підземелля, не найвідоміше в цих краях. Значить, прийшов сюди хтось із місцевих. Може, навіть дослідники з музею. І зустрітися з ними — нарватися на серйозні неприємності. Адже заборонено неповнолітнім лазити тут, у підземеллях. Скандал не потрібен нічиїм батькам.

Через те позадкував Богдан, подумки уже погодившись зі своїм програшем через непереборні обставини. Краще зараз цим же шляхом, бо іншого, як відомо, просто нема, повернутися назад. Пояснити все. І тут же запропонувати Вухові переграти заклад найближчим часом. Будь-коли, за його побажанням. Так Богданові навіть