Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

Це було сказано досить непривітним і вкрай байдужим тоном. Якусь мить невідомий стояв вражений і розгублений. Але йому не лишалося нічого іншого, як гукнути трохи голосніше й різкіше, ніж звичайно:

— Скоріше відчиняйте! На цю даму напали якісь хулігани й, очевидно, тяжко поранили її — вона непритомна!

— Знаю, знаю. Завжди на них нападають, ранять їх, ваших бідних дівчат… Але в мене тут не благодійний госпіталь. Ідіть собі і дайте мені спокій!

— А я вимагаю, щоб ви негайно відчинили і подали допомогу! — енергійно, тоном наказу гукнув невідомий і вже спокійніше додав: — Звичайно, я негайно заплачу за ваші турботи.

— Заждіть, я зараз вийду!

Легенько клацнувши, вікно зачинилося. Пройшло кілька хвилин, і всередині будинку почулися кроки. Сходи рипіли, хтось, човгаючи ногами, наближався до дверей. Жовтаве світло, мигтячи, тьмяно блимнуло крізь шибки над дверима. Повернувся ключ; щось заскреготіло, мабуть, відсували важкий засув. Нарешті двері повільно відчинилися.

Невідомий на мить завагався, щось схоже на почуття страху охопило його. Непривітний голос лікаря, горезвісний район біля гавані, неосвітлений будинок — усе це тримало його в напруженні, в готовності до захисту. В неясному світлі передпокою він недовірливо розглядав худорляву постать лікаря у купальному халаті, в старих повстяних пантофлях на ногах. Лікар трохи витягнув голову наперед, його темні очі занепокоєно дивилися з-під голих червонуватих повік на чорну, як ніч, вулицю. Обличчя його було сухорляве і вкрите зморшками.

— Заходьте, будь ласка!

Перш ніж розчинити двері навстіж, лікар ще раз допитливо оглянув незнайомого з дівчиною на руках і вже тоді, шкутильгаючи, відступив набік.

— Що трапилось? — коротко запитав старий.

Проте невідомий нічого не відповів; він мовчки кивнув головою, вказуючи на непритомну. Лікар байдуже знизав плечима, старанно замкнув двері і пішов по викладеному великими кам'яними плитами коридору вперед. Тхнуло чимось солодким, неприємним. Лікар відчинив двері ліворуч, і одразу ж з кімнати в коридор упало яскраве світло.

Невідомий мовчки пройшов за лікарем до його кабінету. Старий вказав на потрісканий шкіряний диван у кутку:

— Покладіть даму туди!

Поки незнайомець обережно вкладав дівчину на диван, лікар підкотив скляний столик із шприцами та іншим інструментом і ввімкнув лампу, що висіла над диваном.

Рятівник обережно повернув обличчя дівчини до світла. Вона тихо застогнала і, відкривши на мить очі, зразу ж заплющила їх знову, засліплена сяйвом лампи. Кров усе ще сочилася з рани на лобі у мокре від дощу, трохи хвилясте волосся. Тонкі руки дівчини неспокійно, ніби шукаючи чогось, обмацували диван. Незнайомець обережно взяв їх у свої руки. Старий лікар поклав голову пораненої трохи вище, уважно роздивився рану і, покашлюючи й скоса поглядаючи на незнайомого, вимовив:

— На цей раз усе обійшлось благополучно!

Рятівник полегшено зітхнув. Погляд його, досі запитливо скерований на лікаря, тепер зацікавлено зосередився на дівчині.

«Вона, власне, й не вродлива, — подумав він, — але що робить це ніжно вирізьблене обличчя таким привабливим? Інтелект? Жіноча принадність? Ні, це просто незвичайна гармонія рис!»

Він трохи зніяковів, спіймавши себе на тому, що, спостерігаючи обличчя дівчини, відчув якусь ніжність і теплоту.

Лікар випростався і сказав:

— Ну, рану я промив! Тепер ще сюди накладу пов'язку і тоді…

Незнайомець перебив його:

— Чи зможе вона потім піти сама додому? — І, не чекаючи на відповіді, старого, пояснив: — Я дами цієї не знаю і, на жаль, не зможу довше затримуватись.

Старий різко схилив голову набік. Він скидався тепер на яструба, що чатує на здобич: голий череп, гачкуватий ніс, сторожкі очі хижого птаха.

— Ні, йти вона не зможе, вам доведеться заплатити за машину, — сказав він з іронією.

Не звертаючи уваги на цей тон, незнайомий вийняв бумажник і коротко запитав:

— А скільки належить вам за послуги?

Лікар повернувся до письмового стола, на якому безладно лежали бланки для рецептів, порожні коробки з-під ампул, книжки. Поряд стояла до краю наповнена попільничка, якісь пляшки та баночки з мазями.

Не моргнувши оком, лікар назвав досить високу суму і, ніби пояснюючи, додав:

— Зважте, що це нічна такса! А тут і вдень наробишся!

При цих словах на обличчі незнайомця на якусь мить з'явилася зневажлива посмішка. Мовчки він поклав потрібну суму на стіл, застебнув плащ і пішов до дверей. Виходячи, ніби прощаючись, ще раз поглянув на ніжну постать дівчини, що лежала на шкіряному дивані. Старий залишався біля столу, щось прибираючи на ньому, поки не почув, як клацнули вихідні двері. Аж тоді, човгаючи пантофлями, він пішов замикати.

Вийшовши з будинку, незнайомець зупинився і підняв комір плаща. Дощ уже перестав. Крізь світле клоччя хмар, які гнав сильний вітер, визирав сріблястий місяць.

Незнайомець глянув на світний циферблат ручного годинника і, вражений, тихо сказав:

— От тобі й маєш! Уже так пізно!

Не оглядаючись, він хутко попрямував тією самою дорогою назад — повз матроську пивничку, вулицею, що вела до Західної набережної. Проходячи те місце, де невідомі напали на дівчину, він мимоволі уповільнив кроки. Але на вулиці було безлюдно й тихо. Незнайомець попрямував далі і після недовгих роздумів звернув у вузьку бічну вулицю з старими двоповерховими дерев'яними будинками. Пахло риб'ячим жиром, димом, кухонними покидьками. Тут жили переважно матроси і портові робітники.

Промінь кишенькового ліхтарика обмацував темні контури будинків. Вулиця жила своїм життям: там плакала дитина, там сварилися дорослі; до цього домішувалася ледве чутна мелодія якоїсь пісні; десь, завиваючи, гавкав собака.

Після недовгих пошуків незнайомець попрямував навскіс через вулицю до одного з будинків. На його стук вікно першого поверху прочинилось, і голос старої жінки запитав:

— Хто там?

— Я розшукую Клааса Стеена, чи не тут він живе?

— Тут, це мій син… А навіщо він вам?

— Мені треба з ним поговорити. Він дома?

Поки жінка в нерішучості роздумувала, по сходах загуркотіли чиїсь важкі кроки. Двері розчинилися, і в блідому світлі з'явилася кремезна чоловіча постать.

— Ви до мене? Заходьте, надворі холодно!

Погойдуючись, як звичайно ходять моряки, він пішов попереду, відчинив двері й пропустив туди гостя.

3

Жовте світло лампи переломлювалось у шліфованому кришталі келихів з вином, маленькими золотистими кружальцями падало на сніжнобілу скатерть, променистими зайчиками грайливо шугало туди й сюди. Наче перлина, м'яким матовим сяйвом виблискувала чашка з чаєм. Нічого різкого не було в її обрисах, як і у випещеній руці, що тримала її. Ця рука належала відомому хірургові доктору Бергеру, який, трохи схилившись наперед, сидів у зручному кріслі. Світло високої лампи, що стояла поруч, кидало свій відблиск на рівно зачесане назад волосся доктора, іскрилося в