Юліан Семенов - Експансія-I

дії, він, мабуть, абсолютно точно вирахував можливу протидію того, хто нарівні з ним, лише рік тому, був членом Великої Трійки, сидів за одним столом у Ялті, але тоді в Криму поруч з ними була ще одна людина — Рузвельт.

Саме того березневого дня сорок шостого року, коли Штірліц тільки-но почав ходити без милиць і палиці, він зрозумів, що повернення на Батьківщину стало тепер такою складною проблемою, якої він не міг досі навіть уявити.

Саме тоді, того вологого весняного дня сорок шостого року, його охопило страшне відчуття якоїсь гнітючої безвихідності: він міг передбачити, що проти ідеї, якій він служив усе своє свідоме життя, виступлять ті сили, що традиційно нападали на Радянський Союз з украй правих позицій, він розумів, що лідер англійських фашистів Мослі, якого випустили з-під домашнього арешту, не вгамується після своєї поразки, знову збиратиме мітинги в Хайд-парку, він розумів, що можуть висунутися люди Форда, котрі відкрито схилялися перед Гітлером, але щоб з такою скаженою програмою неприйняття Росії виступив той, кого Гітлер вважав ненависним ворогом рейху, той, хто вніс свій вклад у перемогу над нацизмом, — від цього Штірліцу було так прикро й гірко, що він відрахував від тих грошенят, що зібрав, десяток песет, зайшов у кафе неподалік од американського посольства, замовив собі пляшку вина, винив її за одним присідом, склянку за склянкою, сп'янів і насилу добрався до того пансіону, де його поселили вісім місяців тому люди ОДЕССи[2], відчуваючи, як усередині в нього щось захололо, стало нерухомо-постійним, немовби повернувся той біль, що пронизав його першого травня у Ванзеї, коли кулі розірвали груди й живіт…

— То ходімо? — запропонував американець.

— Звичайно.

— Я не дуже швидко йду? — спитав американець. — Можу й тихіше.

— Та, — озвався Штірліц, — краще було б повільніше…

МЮЛЛЕР-І

(1946)

Гострі промені сонця, розбившись об теплі дерев'яні жалюзі, перерізали темну кімнату жовто-блакитними лініями, які здавалися холодними, бо чимось нагадували потаємну субстанцію дзеркала; мертве відображення справжнього завжди холодне.

Мюллер довго спостерігав за тим, як поволі, ледь помітно, але все-таки заповзято промені переміщалися по кімнаті, від величезного червонодеревого столу до каміна, складеного із сірого мармуру, і до стелажів, заставлених книжками.

Він не квапився вставати з великої низької тахти; розслаблено насолоджувався тишею й спокоєм; усміхався, коли зозуля вискакувала з баварських ходиків (подарував місцевий ортсляйтер, який вивіз їх з Німеччини ще в тридцять сьомому році, тоді, як його закинув сюди, в Аргентіну, іноземний відділ НСДАП) і весело відлічувала безповоротний плин часу.

Спочатку, в перші місяці, коли Мюллер прибув до Латинської Америки, на безлюдний берег (мовчки потиснувши руки своїм супутникам, сів у машину, приготовлену для нього, яка повезла його в естансію Енріке Тростхаймера «Вілла Нуева»), він не міг спати; забувався на дві-три години, та й то лише після того, як випивав склянку дуже міцного корну[3]; запаси були величезні, весь підвал великого триповерхового особняка на березі океану був заставлений пляшками.

Але його ні на мить не облишала напруга: за два кілометри від будинку проходило шосе; огорожі й охорони, до яких він звик у рейху, не було; повне відчуття незахищеності, повсякчасне чекання тієї хвилини, коли прийдуть люди в цивільному й запитають: «Де тут переховується військовий злочинець Мюллер?» Хоч паспорт у нього був на ім'я громадянина Швейцарії Рікардо Блюма, хоч Тростхаймер запевняв його, що ніякої небезпеки тут нема, Перон ставиться по-дружньому до нас, незважаючи на те, що рузвельтівські євреї й примусили його країну оголосити війну рейху в квітні сорок п'ятого, — Мюллер не знаходив собі місця; коли лягав спати, то клав під подушку парабелум і гранату, але заснути все одно не міг, прислухався до шуму машин, що проїжджали вдалині.

— Енріке, — сказав він нарешті, — ви дуже довго зволікаєте з переправленням мене в глиб території. Я розумію, можливо, люди готують операцію з надійною ретельністю, але боюсь, щоб не привезли ви мене туди, де не їздять машини, безнадійним психом, нездатним ні на що.

— Ах, Рікардо, — усміхнувся Тростхаймер, — відпочивайте спокійно. — (Жодного разу Тростхаймер не назвав Мюллера колишнім ім'ям чи прізвищем, не кажучи вже про звання, до чого той звик за останні роки; звертання «групенфюрер» бракувало; часом навіть здавалося йому, що не вистачає якоїсь частини туалету, чи то краватки немає, чи шкарпеток не натяг.) — Ми надто дорожимо вами, — рів далі Тростхаймер, — щоб іти на необдуманий риск. Зараз відбувається конче потрібна в теперішній ситуації рекогносцировка, ми розподіляємо найважливіших гостей по регіонах так, щоб було точно дотримано пропорції в розміщенні керівників, середньої ланки і рядових співробітників… Крім того, ми вважаємо за необхідне дати вам час на карантин: там, куди ви поїдете, немає хорошої медицини, а раптом виникне потреба в рентгені, у серйозних аналізах, консиліумі кращих медиків? Навантаження останніх місяців дається взнаки не відразу, може статися серцева криза, припускаю, що у вас почне стрибати тиск… Усе це краще локалізувати тут, неподалік від центрів… Призвичаюйтесь до свого нового імені, вчіть іспанську. Я ж недаремно приставив до вас двох моїх молодих друзів, вони у вашому повному розпорядженні. Спіть, купайтеся, гуляйте… Я не наважився б говорити вам про це, якби не був певен у вашій цілковитій безпеці…

Звикнувши за останні роки до того, що всі його команди виконувалися неухильно, навчившись бачити в очах тих, хто його оточував, жадібне бажання виконати будь-яку його примху, утвердившись у думці, що тільки він знає, що треба робити в тій чи іншій ситуації, Мюллер хворобливо переживав своє нове становище, коли йому доводилось чекати вказівок невідомо від кого, виходити снідати, обідати, вечеряти в точно визначений час, коли голосно ударяв мідний гонг, прикріплений під пальмою в невеличкому внутрішньому патіо, і підтримувати розмову за столом з хазяїном і двома «вчителями», що виконували також функцію охорони; зосереджені, люб'язні, мовчазні, але без такого милого серцю Мюллера рабства (до цього звикають швидко, зате відвикати доводиться довго), яке відрізняло їх від тих, хто гарантував у рейху йому безпеку, готував їжу, прибирав у садибі й возив на машині.

«Що значить інший контингент, — тяжко думав Мюллер, придивляючись до цих двох мовчазних здорованів, — що значить відірваність од грунту! Так, німці, звичайно, німці, але ж аргентинські німці! Тутешнє середовище вже наклало на них свій відбиток, вони дозволяють собі починати розмову, не дослухавши мене; вечеряють у сорочках з короткими рукавами, в цих гидких американських джинсах, немов якісь свинопаси; регочуть, плаваючи наввипередки в басейні, не розуміючи, що все це може відвертати мене від