Юліан Семенов - Експансія-I

думок або ж просто дратувати. Ні, вдома таке неможливе, все-таки рідний грунт дисциплінує, чужий — розбещує; діти, які виховувалися в домі багатих родичів, та ще й за кордоном, втрачають безумовне наслідування традицій, а це сумно».

А втім, якось подумав він, така точка зору суперечить нашій расовій теорії, за фюрером — кожен німець лишається німцем, хоч би де він жив, хоч би в. якому оточенні виховувався, кров не дає йому змоги втратити себе. Грунт, повторив Мюллер, тут інший грунт, хоч кров німецька. А що таке грунт? Містика, нісенітниця. Піщаник чи глина. Тут інші передачі радіо; завжди танцювальна музика; навіть мені хочеться рухатися в такт її ритму; тут інша їжа, такого м'яса я не їв у рейху; на стіл ставлять кілька пляшок вина і п'ють його, як воду, — постійне відчуття штучної афектації позначається на стосунках людей, це не пиво з його п'ятьма градусами, це зовсім інше. Вони читають американські, французькі й мексіканські газети; живуть поруч з англійцями, слов'янами і євреями, здороваються з ними, купують в їхніх магазинах товари, обмінюються новинами — постійна дифузія, вона непомітна на перший погляд, але розкладницький вплив такого роду контактів очевидний.

Він заспокоївся лише тоді, коли невеличкий «дорньє» приземлився на зеленому полі поблизу особняка; мовчазний льотчик привітав його різким кивком — шия немов утратила на мить свою звичну мускулистість, не могла більше тримати голови; Мюллеру це сподобалось; мабуть, льотчик недавно з рейху. Тростхаймер допоміг йому сісти в маленьку кабіну праворуч від пілота.

— Щасливого польоту, Рікардо! Я певен, що там, куди ви летите, вам сподобається по-справжньому.

Коли літак, пробігши по полю приблизно сто метрів, легко відірвався від землі й шпарко почав набирати висоту, Мюллер спитав:

— Куди летимо?

— У гори. За Кордову. Вілла Хенераль Бельграно. Це наше поселення, практично самі німці, чудовий аеродром, дороги немає, доводиться добиратися кіньми, кожна вантажівка там — подія, так що ситуація цілком контролюється.

— Чудово. Скільки туди кілометрів?

— Багато, понад тисячу.

— Скільки ж часу нам доведеться висіти в повітрі?

— Ми сядемо в Асулі. Там наші брати, заправимось, відпочинемо й полетимо далі. Біля Хенераль-Піко пообідаємо, потім візьмемо курс на Ріо-Куарто, десь там поблизу заночуємо: гори, тиша, краса. А завтра, поминувши Кордову, підемо далі; можна було б допиляти і за один день, але керівник просив мене не мучити вас, усе-таки висіти в небі десять годин без звички — нелегка штука.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім.

— Жили в рейху?

— Так. Я народився в Лісемі…

— Де це?

— Село невеличке під Бад-Годесбергом.

— Давно тут?

— Два роки.

— Вивчили мову?

— Моя мати іспанка… Я виховувався у дядька… Батько тут живе з двадцять третього.

— Після мюнхенської революції?

— Так. Він служив в одній ескадрильї з рейхсмаршалом. Після того як фюрера кинули в катівню, саме рейхсмаршал порекомендував татові виїхати сюди, в німецьку колонію.

— Батько живий?

— Він ще працює в авіапорту…

— Скільки ж йому?

— Шістдесят, та ще при здоров'ї. Він налагоджував перші польоти через океан, з Африки в Байрес…

— Куди?

— Буенос-Айрес… Американці люблять скорочення, економлять час, вони називають столицю «Байрес». Приживається…

Мюллер посміхнувся:

— Відучимо.

Пілот нічого не відповів, глянув на групенфюрера лише через хвилину з якимось, як здалося Мюллеру, співчутливим подивом.

— Ви член партії?

— Так. Усі пілоти повинні були вступити до партії після двадцятого липня.

— «Повинні»? Ви це зробили з примусу?

— Я не люблю показухи, усі ці істерики на зборах, лизоблюдські промови… Я Німеччину люблю, сеньйоре Рікардо… З фюрером, без фюрера, це не так важливо.

— Як вас звати?

— Фріц Ціле.

— Чому не взяли іспанського імені?

— Тому що я німець. Німцем і помру. Я був солдатом, мені нема чого приховувати, за кожен бомбовий удар по росіянах готовий відповідати перед будь-яким трибуналом.

— А по американцях?

— Америка далеко, не дотяглись… Базікали про могутність, а як до діла, сіли в калюжу…

— Батько перебував у партії?

— Звичайно. Він старий борець, ветеран руху.

— Дружите з ним?

— А як же інакше? — пілот усміхнувся. — Він чудова людина. Я схиляюсь перед ним. Знаєте, він готував літаки французам, які йшли з Байреса на Дакар… Дуже любив одного пілота, Антуана Екзюпері, ніжний, каже, як жінка, і сміливий, як юний воїн… Батько працював з ним за завданням, треба було з'ясувати, чи не військові відкривають цю трасу під виглядом пасажирських літаків, рейхсмаршала це дуже цікавило, от батько й дістав завдання з ним заприятелювати… Батько каже, він книжки якісь писав, цей Екзюпері, не читали?

— Навіть не чув.

— Дуже багато розповідав, довірливий, батько каже, як дитина, легко було його розворушити… П'яниця, звичайно, як усі французи… Бабій… Батько пробував знайти його в концтаборах, думав, сидить після поразки Франції… Так от він розповідав батькові, що найвища насолода летіти через океан самому-одному, ти, небо і гладінь води… Я його розумію, в цьому є щось вагнерівське, надсвітове. Дивно, що це міг відчути француз…

— А Гюго? — посміхнувся Мюллер. — Бальзак? Мопассан? Золя? Вони що, не вміли відчувати?

— Я не люблю їх. У них все легко. А я хочу думати, коли читаю. Я люблю, щоб було важко… Коли все зрозуміло, то стає нецікаво, наче мене обдурили. Письменник — особлива людина, я повинен трепетати перед його думкою…

— Він має бути як командир ескадрильї, — зітхнув Мюллер.

Фріц зрадів:

— Саме так! Потрібна дистанція, в усьому потрібна дистанція! Інакше починається хаос.

«Звідки в ньому ця дикість, — подумав Мюллер. — Не вступав у НСДАП, бо не подобалася істерика на зборах, отже, щось відчував, самостійний. Чому ж така тупість і чиношанування, коли заговорив про письменника? Тобі це не до вподоби? — спитав він себе. — Не бреши, тобі це дуже подобається, а найбільше те, що ми летимо над безлюддям, жодного будинку, яке ж це щастя — самотність…»

— Знаєте, а було б чудово, якби ми з вами долетіли до цієї самої Вілли Хенераль Бельграно, не ночуючи на проміжних пунктах…

— Не стомитесь?

— Ні, я добре витримую політ.

— Зате я втомлюся. Нам заборонено летіти на цих малютках більше як вісімсот кілометрів. Тим паче вночі…

— А що таке Асуль?

— Не знаю. Ми сядемо на аеродромі нашого друга, він керує хімічними підприємствами, живе в Байресі, тут у нього будинок, земля, аеродром і радіостанція… Дім дуже гарний, я ночував там, чудова музика, басейн, коні…

— Когось везли?

— Навіть якби це було так, я не сказав би вам, сеньйоре Рікардо. Я дав клятву мовчати. Пробачте, будь ласка.

— Ні, ні, молодчина, Фріц… Просто мені кортить якнайшвидше добутися на місце, розумієте?

— Розумію. Спробуємо. Коли я відчую, що