Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

то розмовляли тихо, їжа була добірна і майже завжди першокласні американські напої.

— Я там знемагав без курива… Старий без угаву балакав, а мені хотілося повіситись, бо нічого було закурити…

Агента звали Клаус. Його завербували два роки тому. Він сам хотів, щоб його завербували: колишньому коректорові забаглося гострих відчуттів. Працював він артистично, обеззброюючи співбесідників щирістю й різкістю суджень. Йому дозволяли говорити все: аби тільки робота йшла швидко і давала наслідки. Придивляючись до Клауса, Штірліц з кожним днем усе більше й більше відчував страх.

«А може, він хворий? — подумав якось Штірліц. — Жадоба до зради теж своєрідна хвороба. Цікаво: Клаус повністю б'є Ломброзо[1] — він найстрашніший за всіх злочинців, котрих я будь-коли бачив, а який благовидний та люб'язний…»

Штірліц підійшов до столика, сів навпроти Клауса, усміхнувся йому.

— Ну? — спитав він. — Отже, ви переконані, що старий налагодить нам зв'язок?

— Так, це вже вирішено. Я дуже люблю працювати з інтелігентами й священиками. Знаєте, це дивовижно, спостерігати, як людина йде на загибель. Часом мені навіть хотілося сказати: «Стій! Дурню! Куди ти?!»

— Ну, цього не варто робити, — сказав Штірліц. — Це було б нерозумно.

— У вас немає рибних консервів? Без риби я гину. Ви ж знаєте, це фосфор. Вимагають нервові клітини…

— Я приготую вам хороших рибних консервів. Які ви хочете?

— Я полюбляю в олії…

— Це я знаю… Якого виробництва? Нашого чи…

— «Чи», — засміявся Клаус. — Хоч це й не патріотично, але я дуже полюбляю і продукти, і напої, вироблені в Америці або у Франції…

— Я приготую для вас ящик справжніх французьких сардин. Вони в маслиновій олії, дуже пряні… Багато фосфору… Вчора я переглянув ваше досьє…

— Я дорого дав би за те, щоб поглянути на нього хоч одним оком…

— Це не так цікаво, як здається… Коли ви розмовляєте, смієтесь, скаржитесь на біль у печінці — це справляє враження, якщо зважити на те, що перед цим ви провели головоломну операцію… А у вашому досьє — нудно: рапорти, донесення. Все перемішалося: наші доноси, доноси на вас… Ні, це нецікаво… Цікаво інше: я підрахував, що по ваших рапортах, завдяки вашій ініціативі, було заарештовано дев'яносто сім чоловік… Причому всі вони мовчали про вас. Усі без винятку. А їх у гестапо досить жорстоко обробляли…

— Навіщо ви мені про це кажете?

— Не знаю… Намагаюсь аналізувати, чи що… Вам бувало боляче, коли людей, які дали вам притулок, потім забирали?

— А ви як думаєте?

— Я не знаю.

— Чорт його розбере… Я, мабуть, відчував себе сильним, коли вступав з ними в поєдинок. Мене цікавив двобій… А що з ними буде потім — не знаю… Що буде потім з нами? З усіма?

— Це теж правильно, — погодився Штірліц.

— Після нас — хоч потоп. Та й крім того, наші люди: боягузтво, підлість, зажерливість, доноси. І це в кожному, просто-таки в кожному. Між рабами не можна бути вільним… Це правильно. То чи не краще бути вільним з вільних серед рабів? Адже всі ці роки я мав повну духовну свободу…

Штірліц спитав:

— Послухайте, а хто приходив позавчора ввечері до пастора?

— Ніхто…

— Приблизно о дев'ятій…

— Ви помиляєтесь, — відповів Клаус, — принаймні від вас ніхто не приходив, я був там сам-один.

— Можливо, то був парафіянин? Мої люди не розгледіли обличчя.

— Ви стежили за його будинком?

— Звичайно. Весь час… Отже, ви певні, що старий працюватиме на вас?

— Працюватиме. Взагалі, я відчуваю в собі покликання опозиціонера, трибуна, вождя. Люди підкоряються моєму натискові, логіці мислення…

— Гаразд. Молодець, Клаус. Тільки не дуже хвастайтесь. Тепер про діло… Кілька днів ви проживете на одній нашій квартирі… Бо попереду у вас серйозна робота, але це вже не по моїй лінії…

Штірліц казав правду, колеги з гестапо сьогодні попросили дати їм на тиждень Клауса — у Кельні заарештували двох російських «піаністів». Їх схопили за роботою, прямо біля радіоапарата. Вони мовчали, до них треба було підсадити хорошу людину. Кращого за Клауса не знайдеш. Штірліц обіцяв розшукати Клауса.

— Візьміть у сірій папці аркуш паперу, — сказав Штірліц, — і напишіть: «Штандартенфюрер! Я страшенно стомився. Сили мої кінчаються. Я чесно працював, але більше не можу. Я хочу відпочити…»

— Навіщо це? — спитав Клаус, підписуючи листа.

— Я гадаю, що вам не зарадило б поїхати на тиждень в Інсбрук, — відповів Штірліц, простягаючи йому пачку грошей. — Там працюють казино і юні лижниці все ще катаються з гір. Без цього листа я не зможу вибити для вас тиждень щастя.

— Спасибі, — сказав Клаус, — тільки грошей у мене багато…

— А як буде більше, то хіба вони вам не згодяться? Га?

— Та взагалі згодяться, — відповів Клаус, ховаючи гроші в задню кишеню штанів. — Тепер вилікувати гонорею, кажуть, досить дорого коштує…

— Подумайте ще раз: вас ніхто не бачив у пастора?

— Нема чого думати — ніхто…

— Я маю на увазі наших людей також.

— Взагалі мене могли бачити ваші, якщо вони стежили за будинком цього старого. Та й то навряд… Я не бачив нікого…

Штірліц пригадав, як тиждень тому він сам надівав на нього одяг каторжника перед тим, як улаштувати спектакль з прогоном заарештованих через те село, в якому тепер жив пастор Шлаг. Він згадав обличчя Клауса тоді, тиждень тому: його очі сяяли добротою й мужністю — він уже ввійшов у ту роль, яку мав зіграти. Тоді Штірліц розмовляв з ним інакше, бо в машині поряд сидів святий, — таке гарне було його обличчя, сумовитий голос і такі точні були слова, що він їх промовляв.

— Цього листа ми вкинемо по дорозі на вашу нову квартиру, — сказав Штірліц. — І напишіть ще одного — пасторові, щоб не викликати підозри. Цього спробуйте написати самі. Я не буду вам заважати, заварю ще кави.

Коли він повернувся, Клаус тримав у руках аркуш паперу.

— «Чесність означає дію, — усміхаючись, почав читати він, — віра грунтується на боротьбі. Проповідь чесності при цілковитій бездіяльності — зрада і пастви, і самого себе. Людина може простити собі нечесність, потомство — ніколи. Тому я не можу простити собі бездіяльності. Бездіяльність — це гірше ніж зрада. Я йду. Виправдайте себе: хай вам бог помагає». Ну, як? Нічогенько?

— Хвацько. Скажіть, ви не пробували писати прозу? Або вірші?

— Ні. Коли б я міг писати — хіба став би… — Клаус раптом замовк і крадькома глипнув на Штірліца.

— Продовжуйте, дивак. Ми з вами розмовляємо відверто. Ви хотіли сказати — якби ви вміли писати, хіба стали б працювати на нас?

— Щось подібне.

— Не подібне, — зауважив Штірліц, — а саме це