Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Закричати «рятуйте»?

Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто ж не знає, чому Сашка відчуває такий жах перед цією звичайною, як подумати, людиною. Ну, бліде обличчя… Ну, темні окуляри… Що ж із нею відбувається, коли він ось так дивиться крізь непрозорі скельця?!

Сашка затисла в кулаці сумку з пачкою вершкового масла та пляшкою олії і пішла до виходу. Чоловік рушив за нею, начебто не збираючись нічого приховувати. Не ховаючись. Діловито й цілеспрямовано.

Вона переступила поріг і рвонула з місця, мов спринтер. Зметнулися з-під ніг сірі голуби. Перебігла через дорогу, кинулася так, що тільки вітер засвистів у вухах, додому, до мами, у знайомий двір…

Двір виявився незнайомим. Сашка озирнулася — «павичеві» дерева цвіли, як завжди, й бровка тротуару була розмальована крейдою, але вхід у під’їзд зовсім інший, лава стояла не так. Може, це не те подвір’я?!

Темний чоловік не біг — він просто швидко йшов, щокроку наближаючись, здається, на півтора метра. Сашка, непритомніючи від жаху, кинулася в під’їзд… Цього в жодному разі не можна було робити, вона знала це, але все одно побігла. Внизу ляснула стулка. Сашка кинулася сходами нагору, але поверхів було тільки п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом і замкненими дверима. Вона кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював — ди-дон — усередині, але ніхто не відчиняв. Порожньо.

Чоловік уже стояв поруч. Перегородивши сходи. Перекривши шлях до відступу.

— Це сон! — крикнула вона перше, що спало на думку. — Я хочу, щоб це був сон!

І прокинулася на розкладачці, вся в сльозах, із відчавленим об подушку вухом.

* * *

— Насниться ж таке…

Вони вийшли з дому, як зазвичай, близько восьмої. На розі купили йогурт. Сашка ніби ненароком виманила маму на другий бік вулиці — протилежний тому, де була туристична агенція.

І мала рацію. Темний чоловік стояв біля великого рекламного плаката з фотографією Ластівчиного гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашкою.

— Я так більше не можу… Це якийсь психоз…

— Та що таке?

— Он він знову стоїть, дивиться…

Сашка не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла просто до темного чоловіка, про щось із ним заговорила; той відповідав, не зводячи погляду з Сашки. Хоча обличчя його було повернене до мами й губи ворушилися природно, навіть привітно… Якщо бувають привітні губи…

Мама повернулася, задоволена й розгнівана водночас.

— Заспокойся, це такий самий курортник, як і ми. Не розумію, чого тобі від нього треба… Він із Нижньовартовська. У нього алергія на сонце.

Сашка промовчала.

В обідню пору дорогою з моря вони зайшли на базар, і Сашка сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Повернулись у порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і взялися куховарити…

Саме тут і виявилось, що скінчилася сіль.

* * *

Темний чоловік сидів на лаві біля виходу з двору. Сашка побачила його, щойно вискочила з під’їзду.

Повернула назад.

Рудий кіт із порваним вухом доїдав сметану із залишеної кимось баночки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашку жовтим оком і знову вилизував посудину.

Сашка стояла, не знаючи, що робити. Повернутись? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…

У під’їзді стемніло. Чоловік у синій кепці стояв біля входу, заступаючи світло.

— Олександро…

Вона сіпнулася, наче її вдарило струмом.

— Треба поговорити. Можна, звісно, бігати так нескінченно, але в цьому нема ні радості, ні сенсу.

— Ви хто? Звідки мене знаєте?

Одразу ж вона згадала, як багато разів мама називала її на ім’я — на вулиці, на пляжі. Нічого дивного, що чоловік його знає. Захотів — і довідався.

— Давайте сядемо на лаві й поговоримо.

— Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не припините ходити за мною, я покличу… я звернуся в міліцію!

— Сашко, я не вбивця і не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.

— Я не збираюся. Ідіть геть!

Вона повернулася й кинулася вгору сходами. До чорних дерматинових дверей із номером «двадцять п’ять».

На другому поверсі всі двері були рудими. З тьмяними скляними табличками, й на них стояли зовсім інші номери. Сашка обімліла.

За спиною неголосно лунали кроки. Темний чоловік піднімався за нею.

— Я хочу, щоб це був сон! — скрикнула Сашка.

І прокинулася.

* * *

— Мамо, яке сьогодні число?

— Двадцять четверте. А що?

— Але ж учора було двадцять четверте!

— Учора — двадцять третє. Так завжди на відпочинку — числа плутаються, дні тижня забуваються…

Вони спустилися у двір, у безвітряний і білий, ніби молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли нерухомо, як дві рожеві гори з розквітлими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз Вулицею до Моря. Сашка йшла, майже впевнена — це знову сон.

Біля туристичного кіоску стояли, вивчаючи маршрути й ціни, молодий чоловік і жінка. Їхній хлопчисько — жуйка в зубах, коліна в зеленці — приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не полишало.

Вони купили кукурудзи. Сашка тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановила на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просяк сіллю, кукурудзяні зернятка, що не встигли затвердіти, танули в роті. Недогризки склали в поліетиленову торбинку, й Сашка віднесла її до урни при виході з пляжу.

Темний чоловік стояв далеко, в юрбі. Дивився на Сашку з-під непроникних окулярів.

— Я хочу, щоб це був сон, — сказала Сашка вголос.

І прокинулася на розкладачці.

* * *

— Мамо, давай сьогодні вже поїдемо.

Мама від подиву заледве тарілку не впустила.

— Як? Куди?!

— Додому.

— Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?

— Я хочу додому.

Мама помацала Сашчиного лоба.

— Ти серйозно? Чому?

Сашка непевно знизала плечима.

— У нас квитки на друге число, — сказала мама. — Брала за місяць. Та й то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Саш, я не розумію, ти ж раділа…

У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне обличчя, що Сашці стало соромно.

— Та нічого, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Це я так.

Вони спустилися у двір. «Павичеві» дерева духмяніли над пісочницею та лавами, над чиїмись старими «Жигулями». Вулицею до Моря тупотіли, мов на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. Тривав спокійний спекотний розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.

Біля туристичного кіоску не було нікого. Поряд, у кафе під хирлявими пальмами,