Володимир Лис - Століття Якова

патичок, рука ледь не тріснула. Дівчина рвонулася, али раптом почала осідати. Очі її закотилися. Вона забилася в конвульсіях. Мовби падуча...

– Дєд... ти сволоч... уміра... дєд...

Яків не знав, що робити. Спробував підвести, але не зміг. І таке трясця не міг подужати звести.

– Уході, дєд... Уході, забі... забірай свою... свой вонючий мак...

Вона хрипіла і билася об землю. А потій враз стихла. Яків не знав, що робити: кликати міліцію, бігти (де там бігти, дибати) по фершалку? Ци й дохтурку? Покликати сусідів? Чи лишити це лихе потороччя – хай здихає, як не тепер, то в четвер, все їдно не жилець на цьому світі. І жити йому не тра’.

Тузик перестав гавкати, обнюхував тіло, на якому задерлося легке платтячко, оголюючи худі, землисто-жовті ноги. Яків глянув на обличчя, що мало теж нагадувало людське, прошептав: «Господи» – й відвернувся. Бридко було, нудота підкотила.

Він усе ж пішов до хліва, щоб узяти візка для гною. Невідомо, чого вирішив так. Здається, подумав, що поки когось покличе, то буде пізно. Бо поки дійде до фершалки... А сусіди, напевне, не побіжать тую наркоманку рятувати. Хоч до хати завезе... Ци на вулицю вивезе... А там хтось же її побачить...

Перед тим, як іти, торкнувся тіла. Дівчина-потороччя дихала. Ледь-ледь, али дихала. А тоді сапнула.

– Я зара, – пробурмотів Яків.

Він ішов до хліва довго, а вертався ще довше. Візок штовхав поперед себе і той візок чогось був особливо важким. Ніби віз на ньому двопудову гирю – таку колись легко підіймав.

Але дівчини на місці вже не було. Сиділа по другий бік рова, розривала маківки і розсипала мак довкола себе. А тоді заглядала всередину, наче шукала чогось. Коли побачила Якова, засміялася, хрипко, не по-міськи, а тоді поманила тонюсіньким пальчиком:

– Дєд... Ході, дєд, покайфуєм...

5

Плюнув та й пішов до хати. Шкода було маку – хтось таки напік би з нього пирогів, та й на кутю Ольці згодився б. Шкода було маку, а потороччє – нє.

А ввечері пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сіни і почув шкряботіння об двері. За дверима, на землі, щось ворушилося у темряві й сипіло. Мовби незнана твар.

– Дєд... Спасі меня, дєд...

Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.

Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.

– Дєд, черві лазят... Почему у тєбя так много червєй? I таких больших... О, да твоя голова оторвалась... I моя тоже... Смотрі, как лєтают... Хватай, а то улєтят... Дєд, хватай...

Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.

Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить... Вигнати? Тоді геть пропаде...

Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:

– Дєд, сдєлай же что-то... Не уколєш – помру...

– А ти не... То я дохтурку покличу...

– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.

Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:

– Ломка, Якове Платоновичу... Боюся, що на останній стадії...

– Останній стадії?

– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться...

– І цяя трощила...

Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.

– «Швидку» я, звісно, викличу... Документи є при ній?

– Документи?

– Ну, паспорт чи щось...

– Ни знаю...

Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:

– Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...

Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.

Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:

– Не треба «скору»...

Невідомо чого й сказав... Ци... Ци передчував щось?

– Не треба? – здивувалася дохтурка.

– Я того... Їден свій спосіб попробую...

– Ну, як хочете... Але як помре?

– Може, й не помре.

Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.

Спосіб... Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці...

Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.

Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.

Дихала, хоч і ледь чутно.

З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.

– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.

– Сказано в Писанії... Поможи ближньому...

– Знаю... Знаю... Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили...

– А що в мене красти...

– Приведе таких, як і сама...

Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало...

– Тьотка, ви Екзюпері читалі?

Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.

– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.

– Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.

– Ну, чули, тату, воно ще