Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

class="p1">— Еге ж, та вона недарма пишається, — відказала на те Сьюзен. — Рілла найвродливіша в Глені Святої Марії. Гадаєте, оті всі Крофорди, Еліоти й Мак-Алістери з того боку затоки знайдуть у чотирьох поколіннях дівчину з такою шкірою, як у неї? Ні, пані Блайт, дорогенька, знаю я своє місце, але навіть вам не дозволю ганити Ріллу. Послухайте-но, пані Еліот.

Сьюзен випала добра нагода поквитатися з панною Корнелією за натяки на любовні справи дітей; відтак вона із задоволенням прочитала:

— «Міллер Дуглас вирішив не від’їздити на захід. За його словами, старий добрий Острів Принца Едварда цілком влаштовує його, тож він і далі працюватиме на фермі своєї тітки, удови пана Алека Девіса».

Сьюзен гостро зиркнула на панну Корнелію.

— Я чула, пані Еліот, що Міллер упадає за Мері Ванс.

Постріл пробив броню стриманості панни Корнелії.

Кругле погідне лице її спалахнуло.

— Я не дозволю Міллерові Дугласу крутитися коло Мері, — сухо втяла вона. — Він із негодящої сім’ї. Самі Дугласи не бажали знатися з його батьком, а мати була з тих жахливих Діллонів із Гарбор-Геда.

— Здається, пані Еліот, рідня самої Мері Ванс не належала до аристократичних кіл.

— Мері Ванс була добре вихована, і вона розумна, тямуща, вправна дівчина, — відказала на те панна Корнелія. — Не треба їй такого, як Міллер Дуглас, повірте мені! Мері знає мою думку щодо цього, а вона завжди слухалася моїх настанов.

— Не хвилюйтеся, пані Еліот — адже пані Девіс так само настроєна проти їхнього шлюбу, як ви. Вона запевняє, що її небіж нізащо не візьме собі за дружину «заброди, як та Мері Ванс».

Отак помстившись панні Корнелії, Сьюзен вернулася до своїх баранів і зачитала наступне повідомлення в газеті:

— «Радо сповіщаємо читачів, що панна Гертруда Олівер учителюватиме в гленській школі й наступного року. Цьогорічні заслужені свої канікули панна Олівер проведе в себе вдома, у Лобриджі».

— Я тішуся, що Гертруда лишиться з нами, — мовила пані Блайт. — Ми страшенно сумували б за нею. І вона так добре впливає на Ріллу, яка її до нестями обожнює. Вони щирі подруги, попри різницю у віці.

— Я чула, буцім Гертруда мала намір віддатися?

— Так, але весілля відклали на рік.

— Хто її наречений?

— Роберт Грант, молодий адвокат із Шарлоттауна. Сподіваюся, що Гертруда буде щаслива. Тяжко їй велося в житті — вона зазнала багато смутку й тепер надзвичайно помислива. Юність її минула, а вона сама в цілім світі. Це кохання здається їй таким благословенням, що вона ледве й годна повірити, буцім усе відбувається навсправжки. Гертруда була у відчаї, коли весілля довелося відкласти, хоч сталося то й не з вини пана Гранта. Виникли певні ускладнення, пов’язані із заповітом його батька — той узимку помер — от він і мусив спершу дати раду всім юридичним труднощам. Але Гертруда вважає це лихим знаком і боїться втратити своє щастя.

— Негоже так прив’язуватись до смертного чоловіка, пані Блайт, дорогенька, — серйозно завважила Сьюзен.

— Пан Грант кохає Гертруду так само, як вона його, Сьюзен. Вона не довіряє не йому, а власній долі. Гертруда має певну цікавість до містики — дехто міг би назвати її забобонною. Вона несхитно вірить власним снам, і хай як ми глузуємо — не можемо переконати її в тім, що сновидіння не мають пророчої сили. Хоча деякі з них… але ні, не хочу, щоб Гілберт почув, що я бодай натякаю на таку єресь. Що сталося, Сьюзен?

Добра служниця зненацька урвала читання здивованим вигуком.

— Слухайте-но, пані Блайт, дорогенька. «Пані Софія Крофорд продала свій будинок у Лобриджі й має намір оселитися в Глені, у своєї небоги, дружини пана Альберта Крофорда». Бігме, це ж моя власна кузина Софія! Ми посварилися ще в дитинстві, через картинку з вінцем із трояндових пуп’янків та написом «Бог є любов», яку нам дали в недільній школі, і відтоді не розмовляли. А тепер вона переїде сюди й житиме через дорогу від нас!

— Доведеться вам забути давню незгоду. Не можна сваритися із сусідами.

— Пані Блайт, дорогенька, то кузина Софія розпочала була сварку, тож хай вона перепрошує, а я, коли це станеться, надіюся виявитись достатньо доброю християнкою й зробити крок назустріч їй. Софія завжди була песимісткою й вічно за чимсь побивалася. Останнього разу, коли я зустріла її, обличчя їй помережала замалим не тисяча зморщок — а все від бідкання й поганих передчуттів. Як вона ридала на похороні першого чоловіка! А тоді не минуло й року, як віддалася знов. Осьде, тут пишуть про нашу недільну службу — кажуть, оздоблення в церкві було прегарне.

— До речі, пан Прайор геть упереджений щодо квітів у церкві, — мовила панна Корнелія. — Відколи той чоловік переїхав до нас із Лобриджа, я знай повторюю, що ми ще здобудемося на величенький клопіт. А вже обирати його церковним старостою — то була помилка й ми всі поплатимося за неї, повірте мені! Я чула, як він казав, буцім, коли дівчата «засмічуватимуть кафедру лабузинням», він покине церкву.

— Наша церква давала собі раду без Місяця з Баками, то, про мене, хай собі йде — ми не заплачемо, — відказала на те Сьюзен.

— Хто це дав йому таке кумедне прізвисько? — озвалася пані Блайт.

— Лобридзькі хлопчаки завжди кликали його так, пані Блайт, дорогенька, — певно, за кругле червоне лице й тьмяно-руді бакенбарди. Утім, вимовляти ці слова в його присутності небезпечно, можете бути певні. Але гірше за бакенбарди, пані Блайт, дорогенька — це те, що він геть дурний і має такі пришелепуваті уявлення. Нині він церковний староста, і, подейкують, став надзвичайно побожним, та я не забула, як двадцять років тому він пас корову на лобридзькім цвинтарі. І згадую я про це щораз, як він молиться на зібранні. От і новини скінчилися, більше нічого важливого в цій газеті нема. До чужинських подій мені байдуже. А хто той ерцгерцог, якого оце застрелили?

— Яке нам діло до того? — знизала плечима панна Корнелія, ще не знаючи, яку страхітливу відповідь на її запитання готує доля. — Там, у балканських краях, завжди хтось когось убиває. Для них то звична річ. А нашим газетам, бігме, не слід друкувати таке неподобство. «Ентерпрайз» надто вже захопилася сенсаційними заголовками. Ну, я мушу йти додому. Ні, Енн, рибонько, і не просіть залишитися на вечерю. Маршал забрав собі в голову, що без мене й вечеряти не варто — хіба не типовий чоловік? На все вам добре. Господи милостивий, що це з вашим котом? Чи в нього судоми?

Саме в цю