Калашнікова Лідія - Сила тяжіння. Частина 2, Калашнікова Лідія

2

Наступний місяць був найбожевільнішим у житті Гаррі й Лінди, принаймні, вже тому, що вони обоє не могли навіть передбачити подібного. Навпаки, і він і вона були впевнені - з ними ніколи такого не станеться, й вони залишаться на все життя ні в кого не закоханими, холодними й байдужими.

Гаррі всім серцем любив навчання, книги, науку та в цілому все, що робило його розумнішим. Кохання точно не додавало інтелекту, проте він віддав би всі знання на світі, якби зміг зберегти його на все життя. І тільки до Лінди, до ідеальної дівчини, через яку він почувався одночасно найдурнішим і найщасливішим. А може, друге безпосередньо залежало від першого.

Лінда - така, якою була з ним на самоті, справжня - виявилась божевільною. Вона справді була несповна розуму й Гаррі поруч із нею почувався так самою. Здоровий глузд мав би підказувати, що заводити роман із донькою власного господаря занадто необачно, а тим більше, зустрічатись із нею прямо на робочому місці. Проте внутрішній голос мовчав, раціональність та розсудливість також зникали, тільки бачили Лінду.

Їхні «уроки» тривали, тільки самообороні приділялось не так багато уваги. Вони взагалі майже не розмовляли, тому Гаррі не міг обговорити з дівчиною те, що планував на майбутнє, й те, чого хотіла вона сама.

Він багато разів вигадував слова для розмови й прокручував їх у голові та навіть проговорював уголос, коли йшов на роботу. Проте все забував, коли бачив Лінду й розумів, що цей її час - тільки для нього одного, і він може цілувати її скільки завгодно.

Якщо Лінда тільки починала закохуватись у Гаррі, коли говорила йому про це, то всього за два тижні її почуття розрослося до величезних розмірів. Вона почувалася справжньою, живою лише тоді, коли бачила хлопця й говорила з ним або думала про нього. Розсудливість, здоровий глузд, бажання бути незалежною одиночкою - все це щезло десь у глибинах її серця, поступившись місцем іншому.

Гаррі тому й вважав Лінду божевільною, адже вона безстрашно зустрічалась із ним там, де вони проводили свої «заняття». Вона посміхалась йому, коли він обрізав заснулі на зиму дерева в садку, кілька разів просила відвезти її до того самого місця, де вони добре проводили час разом. Ніби так і мало бути, наче для такої дівчини, як вона, нормально завести інтрижку з таким, як він.

Це було ненормально. Лінда зовсім не забула настанов Кет і знала, що батько точно не зрадіє, коли дізнається, на кого вона «проміняла» Освальда та Рональда. Проте…

Вона тішила себе надіями. Так активно й часто, що сама, зрештою, повірила. Адже це не просто якийсь жебрак чи пройдисвіт - це Гаррі, він має декілька робіт, він вільно розмовляє французькою й розбирається в математиці, фізиці й філософії краще за неї. Він самостійний, бо рано втратив батьків, і вміє дбати про себе.

Лінда майже нічого не знала про світ, у якому жив Гаррі, проте вважала, що його цілком реально поєднати з її власним. Нехай це нікому не вдавалося раніше й від дівчат, що виходили за бідняків, відверталася родина - то й що, ті хлопці ж не були такими, як Гаррі!

У неї підгиналися коліна завжди, коли вона бачила його, й голова йшла обертом від сили, яку він випромінював. Лінда дуже хотіла поділитись із сестрою тим, що відчувала, й навіть кілька разів сідала писати Кет листа, але завжди зупинялась. Нехай вона й вірила в можливість щасливого завершення їхньої з Гаррі історії, все ж добре памʼятала останні слова й настанови сестри.

Ні, Кет не зрозуміє зараз, вона скаже, що це все тільки дурне захоплення, яке з часом мине й не залишить по собі нічого, окрім страждань. Лінда кидала писати листа й сідала за щоденник, який тепер вела щодня. Їй подобалось писати його майже так само сильно, як і проводити час із Гаррі. Це місце, де вона могла бути собою.

Щоб приспати батькову пильність і не привертати великої уваги служниць, які її не любили, Лінда створювала імітацію дружби з Рональдом.

Це було важко. Містер Бартон наче й відмовився від своїх матримонійних планів, і дівчина більше не цікавила його в якості нареченої. Він так говорив, і стверджував, що планує залицятися до своєї сусідки, Емілі Кертіс. Казав, постійно повторював - і бував у будинку Райтів мало не кожного дня.

Батько обожнював Рональда, вважав його прекрасним та гідним джентльменом, і постійно дорікав Лінді, що вона втратила такого нареченого. Щоб не викликати зайвих підозр і пересудів, дівчина зробила вигляд, наче прийняла дружбу Рональда. А той і зрадів, і користувався цим, намагаючись якнайчастіше лишатися з нею на самоті.

В такі моменти він постійно говорив, але Лінда не могла б переповісти, про що, бо його розмови не мали жодного сенсу. Він робив це лише задля самої балаканини, й позирав на дівчину зовсім не по-дружньому, проте жодного разу ні на що не натякнув і не спробував доторкнутися до неї.

Гаррі ненавидів цю імітацію дружби й не міг терпіти саме імʼя Рональда, не говорячи вже про інше, повʼязане з ним. Завжди, коли він чув про нього чи бачив його, почувався чимось другорядним, неважливим, таким, хто не справді не мав жодних прав на те, що отримав. Бо саме за Рональда Лінда мала б вийти, саме він дасть їй те життя, на яке вона заслуговує…

Гаррі злився й завжди, коли чув про свого суперника, відчував, як кулаки стискаються, ніби вже готуються дати тому прямо в нахабне доглянуте обличчя, яке, схоже, ніколи не знало жодних ударів. Проходячи повз у садку чи ще десь, Рональд дивився на нього, як на сміття, або щось настільки незначне, що не варте навіть тієї витраченої на нього половини секунди.

Це був погляд переможця. Гаррі не міг відповісти тим самим, хоч і хотів, хоч це до нього на побачення Лінда ходила, його обіймала й цілувала. Він звик бути переможцем на рингу, але в усіх інших сферах життя йому не так щастило, і незрозуміло, як така дівчина могла звернути на нього увагу.

Невідомо, чи залишиться вона з ним, коли він поділиться з нею своїми планами на майбутнє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍