Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ II

Зимовий вечір огортав село тонкою, кришталевою тишею, і лише потріскування дров у печі порушувало спокій у маленькій хаті. За вікном повільно падали пухнасті сніжинки, вкриваючи землю білою ковдрою, а холодний вітер періодично гудів, ніби намагаючись проникнути всередину житла. Маленька Марина сиділа на низькій деревʼяній лавці біля печі й тулилася до бабусі, яка ніжно гладила її по волоссю.

Старенька зосереджено дивилася на полумʼя і блукала думками десь далеко звідси. Її обличчя було вкрите зморшками, а в очах мерехтів давній спокій та мудрість. Вона знала багато і такого, що не кожному дано знати. В її руках була сила, здатна підвести на ноги навіть безнадійно хвору людину. Про неї селом ходило багато різних чуток, але ще більше людей приходило до неї за порадою та допомогою.

— Бабуню, розкажи про ліс, – попросила Марина тихим голосом.

Бабуся посміхнулася, ніби тільки й чекала цього прохання. Вона повільно опустила свої руки на коліна і почала говорити:

— Ліс, дитинко, що росте поруч з нашим селом, старший за всіх нас, за весь світ навколо. Він бачив, як змінювалися покоління, як люди приходили та йшли, а він залишався. Не простий то ліс, а сповнений магії та давніх загадок. Ходять чутки, що там живуть сили, які зародилися давно до появи людства. Лісовики, відьми, водяники та інші духи – всі вони ховаються в тій гущавині й кожен з них тримає таємницю, яку не будь-яка людина може збагнути.

Марина слухала, широко розплющивши очі, і майже не дихала. Навіть вітер за вікном посилився, а вогонь в печі затріщав сильніше, додаючи атмосфери загадковості та таємничості.

— Кажуть, – продовжувала бабуся, – що у темні ночі, коли на небі зʼявлявся повний місяць, той ліс оживав. Між деревами, в густій темряві, можна було почути тягучі, незрозумілі людському слуху, пісні лісовиків та мавок. Шепіт духів проносився крізь гілки, ніби вони обговорювали якісь старі таємниці лісу. Легкі тіні ковзали поміж дерев, сплітаючись в один магічний танець.  

І хоч відтоді пройшли століття і ці оповідки стали схожими на казки, є одна річ, яку ти мусиш памʼятати – ніколи не заходь у ліс без дозволу. Він відчуває, коли ти приходиш із чистими намірами, а коли ні. Він може прийняти тебе, як одну зі своїх, а може відштовхнути назавжди. 

Марина завмерла, уявляючи величезний таємничий ліс за вікном, його древні дерева, що тихо нашіптують свої історії. Їй було страшно і цікаво водночас.

— А ти була в лісі? – запитала вона з трепетом у голосі.

Бабуся мовчки кивнула, а її очі затуманили спогади.

— Була, дитинко… Але про це я розповім тобі, коли настане час.

У кімнаті запанувала тиша, лише час від часу ледь чутно потріскували дрова в печі, розсипаючи теплі іскри. Вогонь горів рівно, огортаючи Марину та бабусю м’яким, заспокійливим теплом. І хоча за вікном і далі завивав вітер, змітаючи сніг з гілок дерев, у кімнаті було затишно й спокійно, ніби сам час завмер у цій тихій вечірній миті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍