Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Марина прокинулася від гучного грому. За мить яскравий спалах блискавки освітив кімнату, оголивши кожен куточок маленької хати. Тіні від старих меблів почали заплітатися у химерні візерунки й оживати на стінах. Дівчина відчула, як холод пробирається через тонку ковдру, ніби сам ліс спрямував свій вогкий, пронизливий подих у її кімнату.

Стук дощу ставав дедалі сильнішим. Вітер протяжно завивав за вікном і, здавалося, ось-ось зірве віконниці, що ледь трималися. Марина сіла на ліжку, серце шалено калатало в грудях. У повітрі відчувалася дивна тривога, ніби гроза була лише передвісником чогось гіршого. Вона глянула у вікно: краплі дощу били у скло, збираючись у потоки й стрімголов падаючи на землю.

Дівчина відчула легкий холодок вздовж спини – щось було не так. Вона завжди любила грозу, але цього разу все було інакше. Відчуття того, що ліс хотів сказати їй через цю дику негоду щось надзвичайно важливе і загрозливе водночас, стало майже нестерпним.

Марина підвелася і підійшла до вікна. Тепер її погляд був прикутий до темряви між деревами. Вона відчувала, що десь там, за межами видимого, ховалося щось невловиме, темне і таємниче; те, що пробудило цю бурю. І воно було зовсім поруч, навіть ближче, ніж здавалося.

Раптом новий спалах блискавки освітив старий дуб на краю лісу. Дівчині на мить здалося, що біля дерева стоїть фігура, висока і нерухома, а наступної секунди все знову потонуло в пітьмі. Марина тихо зойкнула і кинулася назад до ліжка. 

— Бабусю, допоможи, – ховаючись під ковдру, неначе молитву, почала повторювала вона про себе.

Марина не могла повірити, що все це відбувається з нею насправді. Лише нещодавно вона жила звичайним життям, далеким від магії та таємниць лісу, але за велінням долі однієї миті воно змінилося назавжди.