Богуміл Грабал - Барон Мюнгавзен

— Добре, що хоч маю цього візка, — тішився власник і, крекнувши, витарабанився на вулицю Спалену.

Повернувшись на подвір’я, Гантя сказав шефові:

— Той з тим візком… ціла халепа. Покрай, намаж і вклади до писка!

Близько дев’ятої на подвір’ї складу з’явився якийсь дідок, обминув групку клієнтів, котрі тісно обступили вагу, і спинився серед подвір'я. Він шанобливо приглядався до всіх стін і кутів, врешті скинув навіть шапку, наче в якомусь соборі.

— Що ви так лупаєте очима, гейби з ялинки беркицьнули? — озвався Гантя.

— Е-е, прошу пана… я тут, бачите, працював трийцять літ тому, тільки тоді тут не було ще кам’яниці. Отутечки, де стоїть вага, колись була помпа, а там, де цей склад — стайня. Був я фірманом…

— Христе Боже! Дайте мені руку, пане добродію!

Вони трималися за руки, якусь хвилю дивлячись одне одному в вічі. Ну, а як уже надивилися, дідок повів далі:

— Там, де контора, не було нічого, звичайний закуток, а за ним шопа. Під тими вікнами завше стояла драбина, котра вела на стрих, де було сіно. А там, де зараз так темно, стояла лавочка, бо в тому місці найдужче шпарило сонце…

— О, то ви теж, добродію, кохаєтесь в зацвілих споминах? Коли таке діло, то заберу вас, — але у визначений час і як дам знак… — заберу вас на Слапське озеро, — обіцяв Гантя. — Поїдемо, але тільки удвох. Попливемо човником і нагло я крикну: «Стоп!!!» І будемо собі дивитися вниз на воду, мов з літака. А як вода заспокоїться і стане прозора, то якраз під човником знайдемо Головоушть, моє рідне село. А я вам покажу: «Он там, де пропливає короп, там я народився».

Гантя присів і показав пальцем на землю:

— Охрестили мене у цій церкві, де тепер поважно пропливає сом, а там, де щупак ганяє маленькі рибки, на тій вежі дзвонив дзвін. — І постукав у брук. — А отут, де мигнула рибина, мов лопата, там була корчма, де я бився за дівчат…

Сльози скрапували йому на долоню.

Дідок висякався і сказав:

— Тепер я ходжу слідами свого життя, друже, але де не ступлю, всюди страшні зміни… Всюди. Нічого, крім споминів, і то таких, що саме споминання більше мене пригнічує, аніж тоді, коли це сталося. Знаєш, — він задихався, — хтів би я зобачити всі оті місцини, де бував замолоду. Але повсюди знаходжу свою минувшину в руїнах, то й міркую собі, що помилився і трафив деінде. Якось теж я вибрався до свого рідного села. П'ятдесят літ не був там, у селі Дубі коло Кладно… Іду туди, бреду дорогою, а вона замість привести до села, уривається під парканом. Дивлюся і бачу, що всеньке моє село давно засипали, зрівняли з землею і звели на тому місці сталеплавильний завод… Ти, колего, можеш принаймні, коли спускають воду крізь шлюзи, прогулятися сільським майданом, ба навіть зайти до власної хати, але в мене все це вже засипано на амінь. Постояв я, тримаючись обіруч паркана, як Ісус хреста, а тоді взяв та й зголосився до праці. Якщо б мене послали до тих, що копають каналізацію, то, може, колись… зачеплюсь кайлом хоча б за церковну вежу… Але не взяли мене, сказали, що я стара пантофля.

— То спродай свого шкілєта.

— Що?

— Спродай шкілєта. В інститутах купують людські шкілєти ще за життя. А як відкинеш копита, заберуть тебе і втоплять у формаліні разом з рештою небіжчиків. Зате зараз дістав би пару тисячок і зажив би, як пес на бойні.

— О, то значить, що люди ще б з мене й користь мали?

— Іще й яку! Студенти б собі вправлялися на тобі, потім цілого б обварили, обчистили кісточки, мосяжними дротиками зв'язали докупи — і шкілєт, як порцеляна!

— Христе Боже… мені б це зараз так придалося! До решти вже мене тоті спомини домучили. Але я вам, друже, хочу звіритися… Вимкнули мені електрику, бо не плачу. Господиня забрала в мене плиту — бо не плачý. Усе я спродав… Зате тепер… — розмріявся старий… — прецінь був би законтрактований. І то наукою!

— Знаєш, стариганю, — розпромінився Гантя. — яке б то було щастя, якби тебе виставили в музеї? Або, — вів далі, сам собі дивуючись, — стояв би ти в кабінеті в якійсь гімназії. Час від часу заносили б тебе до кляси, і вчитель указівним пальцем бздинькав би тобі на ребрах, як на мандоліні, пояснюючи учням, як називаються ті чи інші кістки. А в перерву… — він задумався, — в перерву хлопчаки запихали б тобі в щелепи сигарету та ще б із тобою і затанцювали.

— Ну-ну! Досить! Але ж і нараяв ти мені галку! Увімкнув мій мотор, і він запрацював. Я маю шанс! — вигукнув дідок.

Та нараз спохмурнів.

— Тільки… тільки, чи мене візьмуть… себто… куплять? Вже йду туди. Де воно є?

— На Альбертові. По Кардовій вулиці вниз, а там запитай, де купують шкілєти. Може, одразу тобі й не заплатять. Тоді погоджуйся на те, аби щомісяця тобі сплачували відсоток.

Дідок, заливаючись слізьми, чимдуж поквапився за браму.

Марженка, що саме пакувала папір і все те чула, аж затремтіла.

— Боже святий… які ті хлопи! Невже це вас тішить? Шкелети продавати! А як я вернусь увечері додому, знову й знову та сама пісня… Сусіди приходять потішити мене, — бідкалася вона, вистеляючи ящик папером. — Такий собі пан Ратіг заходить до мене, мовляв, обов’язок християнський наказує йому… потішати вдову. А врешті розклеюється і починає скиглити, аби вже його пан Бог рачив до себе забрати, бо яке вже то для нього життя, коли його жінку, котра лежить у шпиталі з раковою пухлиною, покрають ножами? Йому тоді, себто панові Ратігові, один рішенець — скочити під потяг…

Гантя слухав, водночас вибираючи зі старого ящика з-під пива повісті для підростаючих панянок.

— Серйозно?

— Ну! А я, ледве жива після того, як ви мене тут вимучите, мушу ще того сусіду-християнина потішати, що лікарі мають золоті… що там золоті — діамантові руки. Одначе пан Ратіг каже, що ні, що він знає, що руки в них зовсім не золоті, тож ліпше буде, як він зараз піде собі та й скочить під потяг. А потім ні з того ні з сього зривається на ноги і кричить: «О Боже!»

— Що сталося? — злякався Гантя.

— То пан Ратіг отак крикнув учора ввечері: «О Боже! Куди вона сховала того діамантового персня?» І я мусила іти з ним до їхнього помешкання та й рачки того перстеника шукати. Отже, вчора… ви