Юліан Романенко - Жучка, Юліан Романенко

3.

Сонце вийшло по обіді. Хмари розвіялись, а тепер надворі страшенно парило. Жучка чвалала по мокрому двору, тягнучи важкі калоші, і щось бубоніла собі під ніс. Настрій було зіпсовано. На огород сьогодні не вийдеш. Мабуть, дощ ще буде, диви, як парує. 

Окрім того, у Степаненків знову чувся гуркіт. Бабуся спочатку ходила собі і бубоніла, а потім пішла до того сараю з тріщиною, переступила кілька старих каструль, заповнених дощовою водою, і, сичачи від мокрої трави, підійшла до паркану, обережно відхиливши одну із дощечок. 

Ну точно — Степаненки возили у двір дрова. Брат Володьки і дід Петро (на десять років менший від Жучки, колись разом працювали на фермі, у 1985 році їздив в Сибір на заробітки, звідки повернувся без мізинця на лівій нозі) робили вилазки тачками (причому, видно, тачки новенькі, ще блистять!), сам Володька, уже скинувши свою картату сорочку, розмашисто розколював кругляки, а двоє пацанів, Вовчік та Сашко, — одному десять, іншому — вісім з половиною, обоє часто прогулюють школу, — тягали нарубане в сарай. 

Усе відбувалось так злагоджено, що Жучку знову взяли завидки, але скандалити вибігти жінка не наважилась. Натомість вона продовжувала підглядати, відчуваючи, як на голову падають краплі з листя дикого винограду. Принаймні, це цікавіше, ніж телевізор. 

За тим «лайв-шоу» Жучка спостерігала хвилин п’ять. Аж тут з хати вийшла жінка Степаненка (Галька, сорок один рік, працює в райцентрі, на підприємстві ЗАТ «Сири Великої і Сирої Балки», штаб-квартира — Велика і Сира Балка, продукція — молоко, сири, минулорічний виторг — 20 тис. грн.).

— Ти б дрібніше колов, Володь, — порадила Галька, витираючи руки фартухом. 

— Зачєм? — перепитав Володька, грюкаючи масивним колуном.

— Ну ти странний… — вибалушила на нього очі Галька. — А як такі кабани в грубу влізуть?

— Влізуть, ще й як! — запевнив Володька, ставлячи на дровітню інший дубовий кругляк. — Як розгориться, то хоч чорта лисого кідай! А на разтопочку уже зімой будєм падкаливать…

Галька замовкла, не знаючи, що сказати, але і не погоджуючись з чоловіком, а потім мовила:

— А що за двором сьодні шум був? Опять ця куздра прибігала?

— Ага, — відказав Володька і засміявся. — Дєлать бабі нічого, от вона в дощ і вибєжала.

— Да? — перепитала Галька. — І шо вона казала?

— Не знаю, — відказав Володька і зареготав. — Я по-собачому не панімаю!

Після цієї фрази засміялись всі інші, а Жучка аж відсахнулась від паркану. Їй враз стало жарко, а руки затремтіли. «Ах ви ж іроди! — зі злістю подумала вона. — Насміхатись! З мене! Ну я вам покажу…».

Уже в хаті вона набрала номер і сказала: «Алло, міліція?». На тому кінці щось клацнуло, а потім стомлений голос запитав: «Бабо, це опять ви?». «Да, я!» — навіть гордо відповіла Жучка, задоволена, що її впізнали. «Ну шо, вас опять у магазині общитали?» — запитав міліціонер. «Нє, нє, тут друга ситуація…». І Жучка, відкашлявшись, швидко-швидко, немов боячись, що черговий кине слухавку, заторохкотіла: «Степаненки жить не дають, своїми дровами мені сарай валять, а ремонтірувать не хочуть, а ще ось насміхаються і обсуждають, сама чула, чесслово…». «Сарай? — перепитав міліціонер. — Залізли до вас у двір і поламали?». «Нє, вони дрова в себе вигрузили, но гуркіт був такий сильний…». «Все ясно, — перебив черговий. — Нємєдлєнно виєжжаєм. Ждіть роту спецназу». 

І в слухавці почулись короткі гудки. Бабуся зітхнула, спочатку не звернувши уваги на останні слова, сиділа і справді чекала на приїзд міліції, але потім зрозуміла — нікого не буде. Як і минулого разу, як і позаминулого. «Ну, Сашок, ну підожди, — зашипіла Жучка, звертаючись до уявного чергового. — От побачу твою матір, все їй розкажу, про тебе, про твою міліцію і як ви там работаєте!...».

Вона лягла на диван, але заснути не вдалось, утім, як і заспокоїтись. Бабця крутилась, кашляла. «Жизні мені не дають», — сказала  жінка кілька разів.

Щоб хоча б якось відволіктись, вона вийшла аж у садок, за яким виднівся її город, а далі — річка і ліс на протилежному березі. Коли було сухо, Жучка тут проводила всі надвечірки, поки разом з сутінками не налітали комарі, такі злі, що прокушували одяг, і доводилось повертатись в хату. 

Зараз Жучка стояла в холодній траві і порівнювала свій сад та сад сусідів. У неї все було гаразд: низенька трава радувала око (навіть тут бабуся рвала бур’ян, робила це вручну і з майже ювелірною точністю), яблука зібрані… Але там, за сітчаною загородою, виднівся сад Степаненків. У них і саду майже не було — кілька плодових дерев і пара кущів смородини. Але теж було чисто і акуратно. Найбільше відрізнялась трава — Володька косив її мотокосою, і вона радше скидалась на газон, рівно-рівно, немов під шнурок. Жучка відчувала, як в неї всередині знову закипає злість… 

І вона підійшла до сітки, де також знала слабке місце (на третьому стовпі підгнили цвяхи), завченим рухом потягнула за шмат рабиці і тихо, немов диверсант, пролізла в отвір. Вона так часто робила, рано-вранці лазячи в сад сусідів за яблуками (“Ну а що, вони все одно в них валяються?”). Але зараз яблука її не цікавили. Обережними кроками Жучка підійшла до доріжки, задрала поділ юбки, присіла, наморщила лоба і… Вся операція зайняла менше хвилини. Жучка повернула одяг на місце, повернулась своїм лазом у двір, залишивши по собі невелику пахучу купку. «Хай тепер походять, іроди», — задоволено думала вона. 

В хаті жінка ввімкнула телевізор і вперше за весь день відчула спокій. Нарешті кривдників покарано. Жучка лежала на дивані і почала куняти під кримінальні новини, аж тут крізь сон долинув страшенний гуркіт. Бабуся прокинулась, почвалала на кухню і побачила на підлозі розбиті чашки з фруктовими візерунками, а поряд кота, який сидів собі і спокійно вмивався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍