Юліан Романенко - Жучка, Юліан Романенко

2.

Злива швидко вщухла. Стіна води перетворилась у нудну мжичку, а десь далеко невдоволено ще глухо бухкав грім. 

Жучка знову почала збиратись на вулицю, як по трасі проїхала величезна вантажівка. Вона стишила хід і завернула до сусідів. Жінка аж підбігла до вікна і побачила, що машина була повністю заповнена дровами. З її кабіни вилізло двоє чоловіків — Сашко і Шурік. То були брати, жили вони аж на іншому краю села у старій, але ошатній хаті, три роки тому їздили в Польщу на заробітки, а тепер займались дровами, у Шуріка була машина «Жигулі», а Сашко був неодружений — Жучка знала про них все, хоча вони і не були її родичами, навіть далекими. Взагалі бабця знала все про мешканців села, дивом тримаючи в голові сотні імен та подій різних років, при цьому часто не знаючи, який сьогодні день. 

Брати були брудні і неголені, очевидно, сьогодні вони, як завжди, працювали, не зважаючи на дощ. Вилізши з машини, чоловіки відкрили задній борт і прямо в калюжу важко впало кілька кругляків. Жучці від заздрощів аж подих перехопило. Кругляки були гарні — сухий дубок! «От гади!» — промайнуло в голові жінки, але чому чоловіки були гадами, Жучка і сама не знала, тим більше, що дрова їй були непотрібні — її хата обігрівалась газом. Але заздрість не зникла, навпаки розбурхалась із новою силою. Жучці захотілось прямо зараз вибігти на вулицю і накинутись на чоловіків, вчепитись їм у шиї, вирвати волосся на голові, однак вона розуміла, що на це потрібна причина, бодай якась.

Тим часом з двору вийшов господар Володька Степаненко, сорок два роки, тримав пасіку (15 вуликів), працював у райцентрі в пожежній частині, мав дві машини, сам не місцевий, з російського Шебубєкіно, однак живе в Яблунівці більше двадцяти років, їй богу, а то і всі тридцять. «Кучу грошей, мабуть, стоє та машина», — подумала Жучка, свердлячи очима кузов. 

Володька привітався з Сашками, вся трійця хвильки дві поговорила, поплювала собі під ноги, а потім один із братів поліз в кабіну. Мотор загурчав, кузов почав підніматись, авто поповзло вперед — і дрова загуркотіли на землю. «От гади, от гади! — уже сичала Жучка. — Вони ж … Вони ж…»

 Жінка не могла знайти причини свого обурення, аж тут їй згадався її сарай і величезна тріщина, майже на всю його стіну, яка утворилась два роки тому, коли будівля почала просідати під дією підземних вод. Але хто про це зна?. «Точно, сарай, — з радістю подумала Жучка. — Ну я вам зараз покажу…».

І вона швидким кроком вибігла з хати, забувши про дощ та те, що їй майже вісімдесят, майже підбігла до чоловіків і почала, відхекуючись:

— Та шо ж ви… паразити, творите? Ви… своїми дровами мені весь сарай завалите! Не вірите? От пішли подивитесь. Там така тріщина, на всю стіну! З утра все було нормально, поки ви не загрюкали! Фух… Божечки, я думала землетрясєніє… Шо ви дивитесь? Хто мені сарай одрємонтірує, а? У мене грошей немає. Сарай скоро завалиться. І курятник тоже! 

Її голос, старий, але досі гучний, лився нестримним потоком. Сама бабця випромінювала злість і здавалось, що вона от-от кинеться на людей, вчепиться зубами в їхні холоші. 

Це тривало хвилин п’ять, доки дощ, який до того ледь моросив, взагалі стих, а Жучка все більше розходилась і розходилась, бо чоловіки мовчали і дивились на неї, немов на звірину в зоопарку. Нарешті коли вийшло сонце, Жучці і самій набридло, вона плюнула і пішла додому, кинувши на прощання кілька прокльонів. 

У хату жінка повернулась ще більше знервована, ніж була раніше, бо її «жертви» не виявили ніяких емоцій і взагалі не сприйняли її слова серйозно, адже її знало все село, її вихватки і манеру чіплятись до людей, за що яблунівці і дали її таку кличку. 

Відсутність реакції вибила її з колії. Уже вдома, жінка, охаючи, дочвалала до дивану, впала на нього, відчуваючи, як здавлює серце. «От же ж люди… Вміють довести», - подумала Жучка.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍