Юліан Романенко - Жучка, Юліан Романенко

Як часто вам на життєвому шляху траплялись літні, злезні жіночки? Може, такою є ваша давно не молода мати, тітка, бабця? І як часто ви задумувались про те, чому ці жінки такі, які вони є? Саме на ці питання намагається відповісти цей твір. Головна героїня, сільська бабуся на прізвисько "Жучка", не дає спокою цілому селу, яке її так "любить", що між собою (та навіть інколи і в очі) називає собачою кличкою. Але на жінку це ніяк не діє. Зло лише множить зло. Чи хтось побачить у ненависній всьому селі особі живу людину?

1.

Увесь червень пекло просто нестерпно, а потім здійнявся сильний вітер. Він дмухав три дні і три ночі, завалив кілька старих парканів, наніс сміття, злюче бився у ворота. На третій день вітер уже дмухав з подвійною силою, гнав майже безлюдним селом хмари пилу, обірвав кілька гілок… 

Четвертого дня вдарила гроза. Гримало, гуркало, блискало, і почались нудні, майже осінні дощі. Один день, другий, третій… Моросило вранці, дощило вдень, вночі за вікнами шурхотіло і капало, бухкав грім, від якого аж шибки трусило, і блискавки різали очі. Природа ніби надолужувала те, що пропустила за місяць з лишком літа.

Жучка ті дні коротала в хаті, лежачи на дивані і клацаючи пультом. Телебачення було нудним, як і ті сльотаві дні: ні серіалу нормального, ні передачі про домашнє господарство та хвороби, натомість якісь шоу чи як вони там називаються, політика і реклама. «Ну от шо ви показуєте, шо ви показуєте?» — не раз зверталась Жучка до телевізора, так, наче то була жива людина, і знову вдавлювала майже стерту стрілочку на пульті. 

«Оце б зараз на огород, — думала жінка. — Заріс, мабуть… Ох, ох… Чи може до Гальки сходити?». 

І Жучка глипнула у вікно. Вулиця була безлюдною і сірою. Кілька крапель падало з даху, з відкритої фіранки приємно тягнуло прохолодою. Жінка вимкнула телевізор і, крекчучи, підвелась з дивану. У майже темних сінях вона намацала дверцята старої шафи і потягнула до себе. В обличчя війнув запах застояного часу. Намацала куртку. «А де ж калоші?», — подумала. Клацнула вимикачем, і жовтаве світло вихопило масивний силует шафи, килимок, ряд взуття, порожнє відро та цілу батарею порожніх і кришталево чистих банок. Жучка нахилилась до взуття, але калош там не було. «Чи не на крильці я їх оставила? — промайнуло і всередині похололо. — Господи, це ж вони мокрющі…». 

Беручись за клямку вхідних дверей, жінка  зачепила поглядом кухню, двері в яку були відчинені, і побачила на столі Василя — великого, рудого кота, який сидів біля зграйки чашок з фруктовими малюнками і витріщався у вікно.

«Ти чого на стіл заліз, гад! Ану брись!» — крикнула йому бабуся і затрясла сухим кулаком. 

Кіт неохоче сліз і всівся під столом, прямо біля калош. 

«А ось де ви...» — полегшено сказала до них Жучка. Вона підійшла до столу, нахились і вже з калошами в руках почула, як краплі б’ються в скло вікна. Вони дзьобали все сильніше і сильніше, доки не перетворились на суцільну зливу. «От тобі і сходила, тьху…» — подумала Жучка і повернулась у залу.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍