Аманда Рід - Закохатися навесні, Аманда Рід

Дорогою додому я вже подумки складаю план першого заняття. Потрібно зробити щось особливе, щось таке, що одразу приверне увагу студентів і покаже мій професіоналізм.

Зайшовши до своєї маленької квартири, я скидаю туфлі та вмощуюсь за робочим столом. Ноутбук оживає, і я починаю гортати матеріали, які дав Гарік Михайлович. Презентації непогані, але надто сухі, академічні. Треба додати більше візуальних елементів, може, навіть анімацію...

Час летить непомітно. За вікном вже темніє, а я все ще занурена в роботу. Раптом телефон видає звук повідомлення. Це мама:

"Як пройшов перший день? Ти вже познайомилась зі студентами?"

Я посміхаюсь і відповідаю:

"Завтра перше заняття. Готуюсь. Все буде добре!"

Хоча в глибині душі я відчуваю, як тремтять коліна від самої думки про завтрашній день.

***

Наступного ранку я прокидаюсь ще до будильника. Серце калатає, наче шалений птах у клітці. Жодні таблетки від тахікардії не зарадять. Ретельно підбираю одяг — строгий костюм має додати мені солідності. Все ж таки я викладачка.

В університеті я з'являюсь за годину до початку пари. Хочу ще раз перевірити презентацію, налаштувати проектор. У коридорі зустрічаю Гаріка.

Гарік Михайлович…

Чоловік виглядає напрочуд молодо — я б дала йому не більше двадцяти п'яти років.

У його кучерявому волоссі немає жодної сивини, а обличчя — без єдиної зморшки. Він більше нагадує старшокурсника, ніж методиста. І це "Гарік Михайлович" звучить майже комічно, ніби хтось намагається додати солідності студенту-першокурснику. Втім, він справді доброзичливий і щирий — це відчувається одразу.

Мабуть, саме тому його і взяли на цю посаду: він чудово знаходить спільну мову з молодими людьми.

— Воу, ви тут вже! — усміхається він. — Нервуєте?

— Трохи, — зізнаюсь я.

— Та не парьтесь, все буде класно. Третій курс — то вже не школота. І до речі, я глянув вашу аудиторію, вся техніка працює як треба.

Дякую йому кивком і прямую до аудиторії.

Ну, справжній пацан... Поряд з Інесою він так легковажно себе не поводив.

По дорозі до аудиторії мені стає так жарко, що я вирішую зняти піджак. Зупиняюсь, намагаючись впоратися з рукавами, коли раптом...

БАМ!

Мене ледь не збиває з ніг якась постать, що мчить коридором на шаленій швидкості, немов на останній потяг.

В одну мить щось гаряче розливається по моєму тілу — виявляється, незнайомець тримав паперовий стакан із напоєм, який тепер повністю виливається на мою ідеально випрасувану білосніжну блузку, лишаючи величезні темні плями. Я завмираю на місці, наче вражена блискавкою, не в змозі повірити, що ця катастрофа трапляється саме зі мною, та ще й у такий важливий день…

— Ти що, куди преш?! — замість вибачень чую грубий чоловічий голос.

Підіймаю очі і бачу високого брюнета. Щетина на його обличчі та чіпкий погляд надають йому якогось зухвалого вигляду. Від нього пахне кавою з корицею — тією самою, що тепер прикрашає мою блузку.

Це ж…

— Перепрошую?! — мій голос вібрує від обурення. — Це ви на мене налетіли!

— Ага, звісно. Стоїш посеред коридору, як курка на дорозі, — він закочує очі. — Через тебе я тепер без кави. І запізнююсь.

Я відчуваю, як червонію від злості. Мало того, що цей нахаба зіпсував мою блузку, так ще й звинувачує мене! В перший же робочий день!

— Послухайте, молодий чоловіче... — починаю я, намагаючись зберегти залишки спокою.

— Та пішла ти, — кидає він і проштовхується повз мене, навмисно зачепивши плечем.

Я стою, відчуваючи, як гаряча кава просочується крізь тканину. Перше заняття через сорок пʼять хвилин, а я виглядаю так, ніби щойно вийшла з кав'ярні. Причому не як відвідувач, а як невдалий бариста.

Біжу до найближчого туалету, на ходу намагаючись врятувати блузку серветками. Руки тремтять від нервів та обурення, коли я відкриваю кран з холодною водою. Може, хоч вона допоможе...

Вода не допомагає. Плями від кави на білому — це катастрофа. Я в розпачі дивлюсь на своє відображення в дзеркалі: очі перелякані, руки тремтять.

Дві дівчини, що зайшли до вбиральні, перешіптуються і кидають на мене косі погляди. Одна з них дістає телефон — напевно, зараз з'явиться черговий пост в університетському паблику про "дивну викладачку, що миє блузку в туалеті".

До початку пари залишається десять хвилин. Я в паніці риюсь у сумці — може, є якийсь шарф, хустка, що завгодно! Але ні, звичайно ж, немає.

Хто б міг подумати, що в перший робочий день мені знадобиться змінний одяг?

Ще одна студентка заходить до вбиральні. Зупиняється. Дивиться на мене великими очима. "Вибачте..." — бурмоче вона і швидко виходить, ніби побачила привида.

Сльози підступають до очей. Як я маю зайти в аудиторію в такому вигляді? Що подумають студенти? Перше враження можна справити лише раз, і я вже бачу, як руйнується мій авторитет, перш ніж я встигла його заробити.

А той нахаба! Навіть не вибачився! Просто налетів, облив, нагрубив і пішов, залишивши мене розгрібати наслідки. Від згадки про його зухвалий погляд та грубі слова мої щоки палають від обурення

О Боже, тільки не це...

П'ять хвилин до пари. Я намагаюсь хоч якось привести себе до ладу. Витираю блузку паперовими рушниками, але це лише робить ситуацію гіршою — тепер до кавових плям додаються ще й білі папірці, що поприлипали до мокрої тканини.

Час невблаганно спливає. Я дістаю телефон — дві хвилини до початку пари. Доведеться йти так.

Глибоко вдихаю і видихаю. Поправляю волосся та намагаюсь надати обличчю впевненого виразу. Поверх блузки надягаю піджак і застібаю його на всі ґудзики

Ну що ж... Принаймні, я точно запам'ятаю свою першу пару.

Беру сумку, папку з документами і виходжу з туалету. В коридорі вже майже нікого немає — всі розійшлись по аудиторіях. Мої кроки відлунюють у порожньому просторі, а серце б'ється так гучно, що, здається, його чути на весь поверх.