Аманда Рід - Закохатися навесні, Аманда Рід

Сабріна — тендітна дівчина-практикантка, яка приходить в університет викладати пробну дисципліну з дизайну. Її призначають до потоку третього курсу, де в одній із груп навчається дуже зухвалий хлопець Назар, який постійно провокує молоденьку вчительку. Між ними зав'язується складна емоційна гра, де професійні межі поступово розмиваються під впливом почуттів, що народжуються.

1. Лише гарні папірці…

Скільки себе пам'ятаю, я завжди знала, що створена для викладання. Ще маленькою дівчинкою я збирала своїх ляльок і пояснювала їм, як малювати квіти та метеликів. Пізніше мої подруги часто просили мене пояснити їм складні теми, і я відчувала неймовірне задоволення, коли бачила, як в їхніх очах з'являється розуміння.

Коли я отримала свій диплом з відзнакою за спеціальністю "Графічний дизайн", навіть не роздумувала про інші варіанти — одразу подала документи на викладацьку практику. Моє портфоліо було сповнене креативних проектів, а викладачі написали такі схвальні рекомендації, що я часом червоніла, перечитуючи їх.

Звісно, я розуміла, що моя тендітна зовнішність та м'яка вдача можуть стати перешкодою. Тому я годинами сиділа над книжками з педагогіки, вивчала сучасні методи викладання, намагалася зрозуміти психологію студентів. Я була готова довести всім — і насамперед собі — що зможу стати хорошим викладачем.

Але я й гадки не мала, як сильно моє перше призначення змінить моє життя, і як один самовпевнений студент змусить мене переглянути все, у чому я була впевнена до цього.
 

***

Я нервово поправляю білі пасма волосся, розглядаючи своє відображення у дзеркальних дверях деканату. Моя тендітна фігура у строгому костюмі кольору лаванди виглядає занадто юною для викладача університету.

Можливо, варто було одягти щось серйозніше? — майнула думка, але відступати вже пізно.

Двері деканату відчиняються, випускаючи гамір студентського життя.

— Заходьте, Сабріно, — привітно усміхається завідувачка кафедри Інга Петрівна. — Ми саме на вас чекаємо.

У просторому кабінеті пахне кавою та свіжими квітами. За столом сидять ще кілька викладачів, які з цікавістю розглядають мене.

— Отже, як ми вже обговорювали, ви проходитимете практику на третьому курсі з експериментальної дисципліни. Ми вирішили впровадити додатковий курс дизайну для розвитку креативного мислення студентів, — Інга Петрівна робить паузу. — Це дуже... специфічний потік, особливо група Д-31. Талановиті, але часом занадто самовпевнені молоді люди. Утім, можливо, саме такий творчий предмет допоможе спрямувати їхню енергію у правильне русло.

Відчуваю, як моє серце прискорює ритм. У свої двадцять три я лише на кілька років старша за своїх майбутніх студентів.

— Я впораюсь, — відповідаю я твердо.

— О, ми не сумніваємось, — підбадьорливо усміхається завідувачка. — У вас чудове портфоліо і блискучі рекомендації. Просто... будьте готові до того, що деякі студенти спробують випробувати ваші межі.

В цей момент за вікном лунає гучний сміх, і я мимоволі повертаю голову. У внутрішньому дворику університету група студентів про щось жваво сперечається. Серед них виділяється високий хлопець з розкуйовдженим темним волоссям, який саме щось емоційно доводить своїм друзям, активно жестикулюючи.

— А, бачу, ви вже помітили Назара Ярощука, — зауважує одна з викладачок. — Він якраз із Д-31. Скажімо так... непростий студент.

Я відчуваю, як мої щоки спалахують рум'янцем. Цей момент чомусь здається особливо значущим — ніби провісник чогось незвичайного в моєму житті.

— Ірина Олексіївна, ну що ви одразу про Ярощука? — лунає добродушний чоловічий голос. — Хлопець, може, й непростий, але талановитий. І взагалі, навіщо заздалегідь лякати нашу новеньку.

— Гаразд, досить розмов, — підсумовує Інга Петрівна, піднімаючись з-за столу. — Сабріно, ваше перше заняття завтра о дев'ятій. Розклад та навчальні матеріали отримаєте у методиста. І пам'ятайте — ми всі тут для того, щоб підтримати вас.

Я киваю і виходжу з кабінету, міцно притискаючи до грудей папку з документами.

Коридором котиться відлуння студентських голосів, і я намагаюся уявити, як завтра стоятиму перед цими молодими людьми. Десь там, серед них, буде і той темноволосий хлопець, чий погляд я встигла помітити з вікна деканату.

Двері деканату несподівано відчиняються, і Інга Петрівна виходить у коридор. Її обличчя виражає легке занепокоєння.

— Сабріно, почекайте хвилинку, — вона бере мене під лікоть і м'яко відводить убік. — Я проведу вас до методиста, але спершу хочу дещо додати.

Ми повільно йдемо коридором, і я помічаю, як завідувачка ретельно добирає слова.

— Розумієте, щодо Назара Ярощука... — вона зупиняється і дивиться мені прямо в очі. — Він дійсно талановитий студент, один з найкращих на потоці. Але іноді його поведінка може бути... непередбачуваною. Якщо виникнуть якісь проблеми, будь ласка, одразу звертайтеся до мене особисто.

— Ви мене намагаєтесь залякати? — посміхаюсь.

— О ні, що ви! — Інга Петрівна махає рукою. — Просто хочу, щоб ви знали — у вас є підтримка. Хоча я впевнена, що жодних серйозних проблем не виникне. Назар може тільки випробовувати, але він не злий хлопець. Просто... — вона на мить замислюється, — потребує особливого підходу.

Ми підходимо до кабінету методиста, і я відчуваю, як у животі затягується тугий вузол. Що ж такого особливого в цьому Назарі Ярощуку, що навіть завідувачка кафедри вважає за потрібне попередити мене особисто?

Методистом виявляється молодий чоловік років тридцяти з кучерявим русявим волоссям та доброзичливою усмішкою. Він одразу пропонує мені каву, поки шукає потрібні документи.

— Це Гарік Михайлович, — представляє його Інга Петрівна. — Він у нас недавно, але вже став незамінним. Гаріку, будь ласка, забезпечте Сабріну всім необхідним.

— Звісно, — киває він, дістаючи з шафи папку. — Не хвилюйтеся, ми все організуємо найкращим чином. До речі, я теж починав з практики, тому чудово розумію ваш стан.

Його спокійний, впевнений тон трохи заспокоює мої нерви. Принаймні тут, у методичному кабінеті, я почуваюся у безпеці.

Гарік Михайлович передає мені стос паперів та флешку з матеріалами.

— Тут навчальна програма, методичні рекомендації та презентації для перших занять. Якщо щось знадобиться — я завжди тут.

Дякую йому та виходжу в коридор. Вже за дверима чую, як Інга Петрівна тихо каже методисту:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍