Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 1

Марія сиділа у своєму улюбленому кафе, сховавшись від осіннього дощу, що невтомно вистукував по вікнах. Вона неквапливо крутила ложечку в чашці лате, дивлячись, як молочна пінка повільно розчиняється в карамельному відтінку кави. Її довге світле волосся спадало м’якими хвилями на плечі, іноді заплутуючись у шарфах або зачіпаючи блискавки курток, викликаючи її легке роздратування. Вона ніколи не стригла його коротко — в ньому було щось дівочо-романтичне, наче вона досі тримала десь глибоко в серці надію на казку.

Легкий рум’янець оживлював її вилиці, роблячи обличчя ще теплішим і ближчим. Її ніс був прямий і тонкий, мов лінія, проведена найточнішою рукою художника. На щоках — ледь помітні ямочки, які з’являлися лише тоді, коли вона щиро сміялась. Шкіра — світла, із легким рум’янцем, що завжди видавав її емоції, як би вона не намагалась їх приховати.

А очі… Очі Марії були яскраво-голубі, ніби ранкове небо після дощу — прозорі, глибокі, з легким відблиском іронії в куточках. Вони завжди наче щось шукали: відповідь, правду, або бодай когось, хто не боїться дивитися прямо.

І хоч вона могла виглядати холодною на перший погляд — у цій зовнішній стриманості ховалася вразливість, трохи недовіри й цілий океан почуттів, які вона звикла ретельно ховати за усмішкою й гострими словами.

Вона виглядала ідеальною картиною осіннього спокою: теплий светр кольору кориці, обійми якого були затишнішими за будь-який плед, джинси, злегка підтягнуті на колінах, і кросівки, в яких можна було хоч на край світу. Її світ був впорядкованим, стабільним, без непередбачуваних потрясінь. 

До цього моменту… 

Двері кав’ярні відчинилися, і холодний вітер приніс із собою запах дощу, дороги й чогось… знайомого. Вона не відразу підняла очі, занурена у власні думки, але вже відчувала чиюсь присутність. 

— Навіть не скажеш «привіт»? 

Цей голос… Вона повільно підняла голову і завмерла. Андрій. І ось він. Він стояв на порозі. Той самий хлопець з університетських років, з яким вона свого часу підписала угоду про майбутнє, про яке обоє тоді тільки сміялися. Той самий, хто залишив її саму на роки, а тепер стояв перед нею, але не з квітами, а з тими самими безжалісно впевненими очима.

Він став трохи доросліший, але навіть через ці роки не втратив того шарму, який колись притягував погляди. Високий, злегка нахилений вперед, як людина, що завжди готова до дії. Його темне волосся, яке він звик носити трохи довше, ніж зазвичай, трохи посивіло на скронях, додаючи йому дорослого вигляду, але виглядало це елегантно. Тонка лінія підборіддя і високі скули надавали його обличчю різкості, немов він завжди був схильний до роздумів, до аналізу.

Він не змінював свою манеру одягатися — куртка кольору чорного шоколаду, трохи потерті джинси, наче він тільки що зіскочив із мотоцикла, хоча Марія точно знала – він терпіти не міг двоколісний транспорт. Було видно, що кожен його рух продуманий, навіть зухвалий у своїй впевненості. Його погляд, глибокий і проникливий, ніби завжди шукав чогось у людях, намагаючись знайти слабкі місця, щоб використовувати їх собі на користь.

У його карих очах було відчуття спокою, але й одночасно — внутрішньої боротьби, як у людини, яка знає, що за будь-яку ціну має досягти мети. Його погляд був холодним і одночасно теплим, як вітер наприкінці осені — різкий, але з нотками знайомої м'якості. Він не посміхався, але усмішка все одно відбивалася в кутиках його губ, створюючи відчуття, що він завжди тримає якусь таємницю, якою хоче поділитися лише з певними людьми. І, мабуть, саме сьогодні це мала бути вона.

— Андрій?.. — її голос звучав майже здивовано. 

Він безцеремонно сів навпроти, знявши куртку і струснувши кілька крапель дощу з волосся. 

— Живий. Здоровий. І, здається, ти все ще любиш карамельний лате. 

Марія примружилася. 

— Це все? Пройшло десять років, і ти повернувся лише для того, щоб обговорити мій смак у напоях? 

Він посміхнувся тією своєю фірмовою посмішкою, від якої у студентські роки Марія то злитися хотіла, то сміятися. 

— Ні. Я прийшов, щоб виконати свою обіцянку. 

Вона поставила чашку на стіл. 

— Яку ще обіцянку? 

— Ту, що ми дали один одному десять років тому. 

Марія напружено вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, жартує він, чи ні. Але Андрій виглядав надто впевненим. 

І тоді знову пробігли у неї перед очима спогади, про той вечір... Той вечір в гуртожитку, сміх, вино, залишки піци, і його голос: 

— Якщо через десять років ми будемо самотні, то одружимося. 

— Ну так, чудова ідея, — саркастично відмахнулася вона тоді. — Якраз будемо в тому віці, коли аби хто підійде. 

— Тоді треба скріпити угоду поцілунком, — заявив він. 

Вона розсміялася. 

— Ти романтик рівня «вечеря з мівіни». 

Але все ж доторкнулася до його губ. І ось зараз він знову тут, перед нею. Марія зітхнула. 

— Андрію, це була дурниця. Студентський жарт. 

Він нахилився ближче, і вона вловила легкий аромат цитрусового парфуму, змішаного з осіннім холодом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍