Олександр Ремша - Між рядками наших днів, Олександр Ремша

Через деякий час, батько вирішив навчити Алекса збирати гриби.
— Сьогодні поїдемо в ліс, — сказав якось батько, кладучи в багажник великий плетений кошик. — Покажу тобі, як правильно збирати гриби.
Хлопчик аж підстрибнув від радості. Він давно бачив, як тато приносив із лісу повні кошики грибів, і тепер теж хотів навчитися цьому.
Ліс зустрів їх прохолодою та свіжістю. Запах вологого моху, землі та дерев’яної кори наповнював повітря. Вітер гойдав крони дерев, і пожовкле листя повільно кружляло, падаючи на землю. Десь у гущавині перегукувалися птахи, а неподалік, зачувши їхні голоси, прожогом промчала білка.
Батько йшов попереду, уважно оглядаючи землю.
— Дивись, Алекс, це білий гриб, — він обережно зірвав його і показав сину. — Бачиш, яка товста ніжка? Шапка темно-коричнева, знизу світла. Його можна брати. А ось цей – мухомор, впізнаєш?
Алекс кивнув.
— Червоний із білими крапками. Його чіпати не можна.
— Правильно! Але є й інші, не такі яскраві, але теж небезпечні. Завжди перевіряй, не поспішай. Гриби – це не просто їжа, а ще й відповідальність. Якщо зробиш помилку, наслідки можуть бути серйозними.
Алекс задумався. Раніше він думав, що зібрати гриби – це просто. Тепер розумів, що це справжнє мистецтво.
Раптом між деревами щось зашаруділо. Алекс завмер і прошепотів:
— Тату, що це?
Батько всміхнувся і вказав рукою вперед.
— Це косуля. Дивись, яка граційна. Вона нас відчула, але не боїться.
Алекс із захопленням дивився, як тварина насторожено прислухається, а потім зникає серед густих заростей.
Коли повернулися додому, мама зустріла їх на порозі.
— О, мої грибники! Як справи?
— Ми бачили косулю! Вона була така гарна! — захоплено вигукнув Алекс.
— А ще він навчився відрізняти їстівні гриби від отруйних, — додав батько.
Мама усміхнулася і погладила Алекса по голові.
— Розумник мій. А тепер йди мити руки, і я навчу тебе, як їх готувати.
Поки мама чистила гриби, Алекс сидів поруч і уважно спостерігав.
— Ти завжди так робиш? — запитав він, дивлячись, як вона обережно зрізає пошкоджені місця.
— Завжди. В житті головне – терпіння. Якщо поспішати, можна наробити помилок.
— Як і з грибами?
— Саме так, — усміхнулася вона.
Ці уроки продовжувалися у всьому. Мати часто давала йому право вибору:
— Сьогодні ти вирішуєш, що будемо готувати на вечерю, — казала вона, ставлячи перед ним два варіанти продуктів.
— А можна обидва? — хитро усміхався Алекс.
— О, любий, в житті не завжди можна мати все. Іноді треба зробити вибір. Але пам’ятай – обирати легко, а відповідати за вибір не завжди просто.
Пізніше Алекс побіг до друзів – Дерека та Ітана, щоб розповісти їм про свої пригоди.
— Я сьогодні з татом у лісі був! — сказав він, ледве переводячи подих.
— І що там? — зацікавився Ітан.
— Гриби збирав, — гордо відповів Алекс.
— Гриби? Це ж нудно, — скривився Дерек.
— Ні, зовсім ні! Ми бачили косулю! І ще там білка прямо переді мною пробігла!
Очі друзів загорілися.
— Круто! — вигукнув Ітан. — А давай наступного разу візьмемо велосипед і поїдемо туди разом?
— Так! І влаштуємо справжній похід! — додав Дерек.
Алекс усміхнувся. Він знав, що попереду ще багато пригод.
Декілька днів потому троє друзів вирушили в похід. Вони взяли рюкзаки, кілька бутербродів, ліхтарики й карту, яку намалював Дерек.
— Окей, наш маршрут ось тут, — серйозно сказав він, вказуючи на карту. — Нам треба пройти ось цей пагорб і дійти до річки.
— А що потім? — запитав Ітан.
— Потім знайдемо місце для вогнища.
Алекс відчував, як хвилювання змішувалося з радістю. Це був їхній перший справжній похід без дорослих.

Ліс зустрів їх тихим шелестом листя. Вони йшли вузькою стежкою, час від часу зупиняючись, щоб роздивитися незвичні рослини чи сліди на землі.
— Це точно ведмежі сліди? — з підозрою запитав Ітан.
— Ні, це собачі, — розсміявся Алекс. — Хтось гуляв тут із псом.
Раптом Алекс різко зупинився. Просто перед ним, між корінням дерева, лежала змія. Вона була не дуже велика, але чорний вигнутий силует змусив його серце прискорено забитися.
— Що? — насторожено запитав Ітан, коли помітив, що Алекс завмер.
Алекс тільки показав рукою вниз.
— Ой, мамо… — тихо видихнув Ітан, а потім різко кинувся до найближчого дерева.
— Ітан, ти що? — здивувався Дерек, але його друг уже вчепився в гілки й, незграбно борсаючись, почав видиратися вгору.
— Я не спускаюсь, поки вона не піде! — заявив Ітан зверху.
Алекс і Дерек переглянулися, а потім розсміялися.
— Це ж не отруйна змія, — сказав Алекс. — Вона навіть не рухається.
Але в цей момент змія повільно поповзла далі, зникнувши серед листя.
— Добре, тепер я злізу, — з полегшенням сказав Ітан.
Вони рушили далі, але тепер ішли обережніше, вдивляючись у кожен кущ.
Дерек пішов попереду, впевнено ведучи всіх до річки. Стежка петляла між деревами, поки нарешті вони не почули плескіт води.
— Ми на місці! — вигукнув Алекс.
Вони знайшли зручну галявину біля води й почали збирати хмиз для вогнища.
Поки вони збирали хмиз, щоб розпалити вогнище, в лісі щось зашаруділо.
— Тільки не ще одна змія… — пробурмотів Ітан.
Але з кущів вийшло щось значно більше.
— Ведмідь… — ледь чутно прошепотів Дерек.
Хлопці завмерли. Великий бурий ведмідь стояв за кілька метрів від них. Його шерсть здавалася темною через сутінки, а масивне тіло виглядало загрозливо.
Ітан міцно вчепився в плече Алекса, Дерек зробив півкроку назад.
Алекс теж відчував, як серце шалено б’ється. Але щось змусило його не панікувати. Він глянув у ведмежі очі й… побачив у них щось несподіване. Не агресію, не злість, а спокійну зацікавленість.
Ведмідь подивився на них, фиркнув, повільно обійшов їх й зник у лісі, навіть не глянувши назад.
— Я… Я думав, що все, кінець… — нарешті видавив із себе Ітан.
— Він просто пішов, — здивовано сказав Дерек.
— Він не хотів нам нашкодити, — Алекс продовжував дивитися в той бік, куди пішов ведмідь. — У нього були добрі очі.
Друзі ще кілька хвилин стояли мовчки, обдумуючи, що сталося. А потім розсміялися — тихо, нервово, але з полегшенням.
— Це було страшно, але круто, — підсумував Дерек.
— Точно, це історія на все життя! — додав Ітан.
Вони запалили вогнище, намагаючись заспокоїтися після пережитого, й зрозуміли, що ця пригода змусила їх поглянути на ліс зовсім по-іншому.
— Ти точно знаєш, як розпалювати багаття? — з сумнівом запитав Дерек.
— Бачив, як тато робив, — відповів Алекс, складаючи дрова у вигляді хатинки.
Він дістав сірники й після кількох спроб вдалося запалити тонкі гілочки. Вогонь розгорівся, кидаючи теплі відблиски на їхні обличчя.
— Це найкращий момент у житті, — прошепотів Ітан, дивлячись на вогонь.
— Згоден, — додав Алекс.
— Думаю, ми запам’ятаємо цей день назавжди, — сказав Дерек.
Після невеликого перепочинку Ітан запропонував:
— А що, якщо ми зловимо рибу на вечерю?
— А чим? — здивувався Дерек.
— Руками! — впевнено заявив Алекс.
Вони роззулися й обережно зайшли у воду. Річка була холодною, а дно слизьким, але хлопці з азартом вдивлялися у прозору воду.
— Ось вона! — вигукнув Дерек і різко пірнув руками у воду. Але риба вивернулася й утекла.
— Ха-ха, майже! — сміявся Ітан.
Алекс вирішив діяти інакше. Він став у місці, де вода була трохи мілкішою, і терпляче чекав. Через кілька хвилин помітив, як повз нього пропливла риба. Він повільно опустив руки, а потім різко схопив її.
— Спіймав! — радісно закричав він, показуючи здобич.
Друзі запалили вогнище сильніше і, використовуючи загострені палиці, підсмажили рибу над полум’ям. Вона вийшла неідеальною, трохи підгоріла, але це була їхня власна здобич, і вони з’їли її з гордістю.
— Ну що, тепер рушаємо далі? — запитав Дерек, коли всі поїли.
— Якщо піднімемося на пагорб, встигнемо побачити захід сонця, — запропонував Алекс.
Друзі підтримали ідею, загасили вогнище й зібрали речі.
Стежка вела їх угору, поміж високих дерев, крізь які вже пробивалися останні промені сонця. Але через деякий час вона почала розгалужуватися.
— І що тепер? — запитав Ітан.
— Думаю, нам сюди, — сказав Дерек, обираючи праву стежку.
Алекс не був упевнений, але вирішив не сперечатися.
Через пів години вони зрозуміли, що заблукали.
— Чудово, Дерек, ти нас завів у хащі! — буркнув Ітан.
— Спокійно, ми просто… обійшли довшим шляхом, — виправдовувався Дерек.
Алекс дістав карту і почав порівнювати її з місцевістю.
— Якщо ми підемо в тому напрямку, повинні вийти до річки, — вказав він.
Друзі погодилися, і незабаром вони дійсно почули плескіт води. Але саме в цей момент почули глухий рик.
— Це що, ведмідь? — перелякано запитав Ітан.
Алекс повільно глянув уперед і побачив великого дикого кабана, що стояв біля річки й уважно дивився на них.
— Не рухайтеся, — тихо сказав Алекс.
Кабан хрюкнув, понюхав повітря й рушив у бік лісу.
— Фух, — видихнув Дерек. — Це було трохи страшно.
— Але круто! — додав Алекс.
Вони вже хотіли рушити далі, коли з-за дерев пролунав гучний тріск.
— Що ще?! — занепокоївся Ітан.
З гущавини раптово вибіг олень, а за ним — рудий лис, що, здавалося, просто вирішив поганяти здобич. Лис різко зупинився, побачивши хлопців, потім обережно розвернувся й зник серед дерев.
— Ну і день… — пробурмотів Дерек.
Вони йшли вздовж річки й нарешті вийшли до своєї галявини. Полегшено зітхнувши, знову розпалили вогнище й сіли грітися.
— Ось так і закінчується наш похід… — жартома сказав Ітан, підкидаючи гілочку у вогонь.
— Але цей день ми точно запам’ятаємо! — усміхнувся Алекс.
— Мабуть, варто зробити собі укриття на ніч, — запропонував Дерек.
Хлопці взялися до роботи. Вони зібрали товсті гілки, наламали зеленого гілля та пожовклого листя й звели невеличку халабуду між двома деревами. Вона вийшла не надто міцною, але для ночівлі в лісі — ідеальний варіант.
Коли стемніло, хлопці залізли в спальні мішки й спробували заснути. Проте ліс не давав їм спокою: всюди чути було шурхіт, тріск гілок, далекий крик сови.
— Що це зараз було? — перелякано прошепотів Ітан, коли зовсім поруч щось зашелестіло.
— Просто вітер, — припустив Дерек, хоча сам прислухався до кожного звуку.
Алекс бачив, що Ітан нервує. Він згадав, як сам у дитинстві боявся заснути в темряві, тому тихо сказав:
— Ми тут разом, нічого з нами не станеться.
— Так, якщо що, просто закутайся в мішок і прикинься каменем, — спробував пожартувати Дерек.
Ітан усміхнувся, але все ж підсунувся ближче до друзів. Через кілька хвилин усі троє вже спали, слухаючи далекий звук річки та спів нічних птахів.