Олександр Ремша - Між рядками наших днів, Олександр Ремша

Розділ 1. Радісне дитинство

Літо завжди було для Алекса особливим. Сонце пестило шкіру, вітерець приносив запах свіжоскошеної трави, а птахи співали так дзвінко, що неможливо було довго залишатися в ліжку. Він прокидався зі світанком і знав – попереду ще один день пригод.
Двір був його королівством, а друзі – вірними лицарями. Вони будували халабуди з гілок, уявляли себе шукачами скарбів, бігали босоніж по гарячому піску і сміялися до сліз. Велосипеди були їхніми швидкісними машинами, а м’яч – ключем до безкінечних змагань. Життя тоді було простим і безтурботним.
Літній день був у самому розпалі. Сонце заливало землю м’яким золотавим світлом, а повітря пахло травами й свіжістю після нічної роси. Легкий вітерець колихав верхівки дерев, нашіптуючи лісові таємниці, а десь у гущавині перекликалися птахи.
Для Алекса та його родини цей день був особливим — їхній традиційний виїзд на природу, де все здавалося простішим, світлішим і безтурботним.
— Ну що, всі готові? — запитав тато, закидаючи останні речі в багажник.
— Я народилася готовою! — гордо заявила Мія, застрибуючи на переднє сидіння.
— Це точно. Навіть спати лягла з рюкзаком, щоб нічого не забути, — підколов її Скотт.
— І що? Я просто відповідальна! — фиркнула вона.
— Якщо це відповідальність, то я тоді президент країни, — пробурмотів Скотт.
Алекс тільки усміхнувся. Поїздки на природу завжди починалися з жартів.
Коли машина зупинилася біля знайомої галявини, їх зустрів шум лісу — вдалині дятел ритмічно вистукував по корі, десь у хащах завовтузилася білка, а в повітрі стояв терпкий запах хвої.
Річка, що текла неподалік, виблискувала на сонці, кидаючи золотаві відблиски на гладку поверхню каміння. Вода була настільки чистою, що крізь неї було видно кожну водорість, що плавно гойдалася в глибині.
— О, так, ось він — запах свободи! — Скотт вдихнув на повні груди, розкинувши руки.
— Це запах багнюки під твоїми ногами, — засміялася Мія, показуючи на величезну калюжу, у яку він ледь не вступив.
— Це перевірка на уважність, — гордо відповів він, зробивши обережний крок у сторону.
Мама вже почала розкладати їжу, тато дістав дрова для багаття, а Алекс із братом і сестрою вирішили зайнятися наметом.
— Так, ми ставимо його ось тут! — впевнено сказав Скотт.
— А я кажу, що там буде зручніше! — Мія сперечалася, притискаючи до себе спальник.
— А я кажу, що давайте ви вже хоч десь його поставите, бо ми тут постаріємо, — втрутився Алекс.
— Відмінний план! — погодився Скотт і з ентузіазмом розгорнув конструкцію.
Однак процес виявився складнішим, ніж вони думали. Після кількох хвилин боротьби з тканиною й каркасом Скотт випадково натягнув мотузку занадто сильно, і намет раптово склався, накривши його з головою.
— Ой, я здається, загубив брата… — жартівливо прошепотів Алекс.
— Допоможіть, тут темно! — пролунав голос з-під тканини.
— Ні, хай трохи посидить, — усміхнулася Мія. — Це йому за всі підколи!
Коли Скотта нарешті визволили, він, розпатланий і змучений, заявив:
— Все, офіційно. Сплю просто під небом.
Після обіду вони пішли до річки. Вода виблискувала під сонцем, віддзеркалюючи блакитне небо. Алекс ступив на гладенькі камінчики біля берега й відчув, як прохолода пробігла крізь шкіру.
— Ну що, хто перший зайде у воду? — запитав він, скоса поглядаючи на Скотта.
— Ти мене не перехитриш! — старший брат відступив назад.
Але саме в цей момент Мія штовхнула його, і Скотт з розпачливим вигуком гепнувся у воду, здійнявши бризки.
— Ой, Скотте, ну хто ж так незграбно падає? — підколола вона, стоячи на березі.
— Ти… ти… О, ти пошкодуєш! — Скотт, не довго думаючи, ривком пірнув і вихопив пригорщу води.
Перший постріл потрапив у Мію, і вона заволала:
— ААА! ХОЛОДНА!
Почалася справжня водна битва. Алекс і тато спостерігали за цим видовищем, сміючись.
— Думаєш, варто втрутитися? — запитав Алекс.
— Ні, нехай розважаються. Хоча… — тато схопив пригорщу води й плеснув на Алекса.
— О, значить, так?! — Алекс миттю зайшов у воду й відповів тим самим.
Так вони влаштували справжній хаос, і тільки коли всі були мокрими й втомленими, вирішили повернутися до табору.
Вечір накрив ліс синьо-фіолетовим серпанком, а вогонь потріскував, відкидаючи теплі відблиски на їхні обличчя. Десь далеко ухнула сова, а в гущавині щось тихо шаруділо, змушуючи Мію насторожено поглядати в темряву.
— Отже, що ми сьогодні дізналися? — запитав Скотт, підносячи кухоль гарячого чаю.
— Що ти не вмієш тримати рівновагу? — припустив Алекс.
— Дуже смішно.
Мама засміялася, а тато трохи відвів Алекса вбік.
— Гарний день видався, — сказав він, дивлячись на зірки.
— Так, дуже, — погодився Алекс.
Вони кілька секунд мовчали, слухаючи, як нічний вітер грається у верхівках дерев.
— Алекс, — раптом заговорив тато. — Ти коли-небудь замислювався, ким хочеш стати?
— Чесно? Ще не знаю.
— Це нормально. Але я хочу, щоб ти пам’ятав: ким би ти не став, найголовніше — бути доброю людиною. Решта — другорядне.
Алекс глянув на батька й зрозумів, що ці слова залишаться в його серці назавжди.
Вони сиділи біля вогню, слухаючи шепіт лісу, відчуваючи тепло полум’я й розуміючи, що такі моменти — найцінніші.
Наступного дня, після чергової поїздки на природу, коли Алекс повернувся додому щасливий і стомлений, він зустрівся з друзями — Ітаном та Дереком. Вони сиділи під старою яблунею, обговорюючи щось із серйозними обличчями.
— Нам потрібен свій штаб! — рішуче заявив Дерек, махаючи руками.
— Навіщо? — здивувався Алекс.
— Для важливих справ! — Ітан підняв палець догори. — У кожного героя має бути своє укриття.
— А ще, щоб батьки нас не ганяли, — додав Дерек і склав руки на грудях.
Алекс усміхнувся, бо ідея йому сподобалася. Він швидко оглянувся і помітив високе дерево біля галявини.
— Ось тут! — він вказав угору. — Це місце ідеальне!
Ідея швидко переросла в дію. Наступні кілька днів хлопці нишпорили по селу, шукаючи старі дошки, молотки й цвяхи. Скотт, старший брат Алекса, побачив їхні старання й вирішив допомогти, але з умовою:
— Якщо впадете — я тут ні до чого!
Будівництво йшло весело, хоча й трохи хаотично. Коли вони нарешті завершили роботу, табличка з гордим написом «ФОРТ ДРУЖБИ» була прибита до головної гілки.
— Це місце для справжніх героїв, — проголосив Дерек, озираючи їхній «замок».
— І для вечірніх зборів із печивом, — додав Алекс, дістаючи з кишені приховані запаси.
— Це найголовніше! — засміявся Ітан.
Але, як завжди, одна подія запам’яталася їм найбільше…
Будучи найбільш ризиковим серед них, Дерек вирішив піднятися вище, щоб «зміцнити» дах.
— Та все буде гаразд! — сказав він, впевнено ступаючи на гілку.
— Дерек, може, не треба? — засумнівався Ітан.
— Ой, та годі! Я ж…
Він не встиг договорити, як пролунав тріск, і він, зачепившись футболкою за сучок, завис у повітрі.
— ТРИМАЙСЯ! — закричав Алекс, але було вже пізно.
Гілка хруснула, футболка зрадницьки рррррррррррррррррррррр… і Дерек гепнувся вниз просто в кропиву.
— МОЯ ФУТБОЛКА!!! — волав він, підводячись.
Алекс і Ітан вже котилися від сміху.
— Головне, що не сам упав, а ще й одяг залишив у повітрі! — ледве видавив Ітан.
— Ну що, тепер ти офіційно наш пілот-випробувач! — додав Алекс.
Дерек сердито на них глянув, але потім теж не витримав і розсміявся.
Так цей будиночок став не просто місцем зустрічей, а частиною їхнього найкращого дитинства.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍