Olenka Ing - Срібні очі , Olenka Ing

Вони йшли вулицями, схожими на лабіринт. Асфальт під ногами здавався живим — він дрижів від кожного кроку, кожного шепоту тіней за рогами.

Аліна мовчала. Всередині — буря.
“Що зі мною? Що зі мною сталося?! Я ж… звичайна. Була. Учора. А тепер…” Вона стискала зуби, намагаючись не показати, як сильно тремтить.
“Не впадай у паніку. Не показуй слабкість. Він не повинен бачити, як тобі страшно.”

— Скажи мені, — раптом озвалася вона, — а ти… коли пробудився… ти боявся?

Ітан кинув на неї погляд з-під лоба, легкий, уважний.
— Дуже. Але страх — не ворог. Він показує, що ти ще жива.

Аліна зітхнула.
— Я відчуваю себе мильною бульбашкою, що от-от лусне.

— Значить, ти вже сильніша, ніж думаєш, — відповів Ітан. Його голос був не поблажливим, а справжнім. І від цього їй стало трохи легше.

Вони підійшли до старої покинутої фабрики.
— Тут ми й почнемо, — сказав Ітан. — Місце безлюдне, тіні сюди не часто заходять.

— А як щодо бездомних собак, наркоманів чи інших приємних сюрпризів? — пробурмотіла Аліна.

Ітан всміхнувся куточком губ.
— З ними ти впораєшся навіть без мене.

Вони увійшли всередину. Аліна відчула запах пилу, вогкості й чогось старого, майже забутого. Її серце шалено калатало.
“Ти ж не хочеш зомліти зараз. Зосередься. Він дивиться.”

— Добре, — сказав Ітан, зупинившись посеред зали. — Перше, що ти маєш зрозуміти: ти відчуваєш більше, ніж думаєш. Заплющ очі.

— Ти знову про це, — зітхнула Аліна, але слухняно заплющила.

— Дихай повільно. Прислухайся. Що ти чуєш?

Вона на мить розгубилася. Але потім — так, ось воно: капання води, потріскування стін, навіть слабкий шерех вітру у вікнах.

— Добре. А тепер… що ти відчуваєш?

“Страх. Паніку. Гнів. І…” — вона раптом усвідомила, що відчуває Ітана поруч: теплий, ніби трохи палаючий у темряві, як лампочка в тумані. Це було дивно заспокійливо.

— Я відчуваю… тебе, — тихо сказала вона.

Ітан коротко усміхнувся.
— Оце вже прогрес.

Аліна відкрила очі.
— Ти говориш так, ніби я маю стати супергероїнею.

— Ні, — похитав головою Ітан. — Просто вижившою.

Вони ще кілька хвилин тренувалися: Ітан кидав у неї дрібні предмети — гайки, камінці, шматки дерева, а Аліна намагалася їх вловити з заплющеними очима. Спершу — марно. Потім — одна, дві, три вдалі спроби.

Коли вона нарешті піймала камінець, вона розплющила очі, усміхнулася — радісно, трохи здивовано.

— Бачиш? — сказав Ітан. — Я ж казав.

Вона сіла на підлогу, обхопила коліна руками.
“Я не вірю, що це роблю. Що це — моє життя тепер.” Вона вдихнула, а потім раптом запитала:
— Ітан, а ти… сам колись думав усе кинути?

Він мовчав трохи довше, ніж їй хотілося.
— Щодня, — нарешті сказав він. — Але тоді згадую, чого навчився: страх не зникне. Але з ним можна домовитися.

Аліна підняла на нього погляд.
— А зі мною ти чому домовляєшся?

Ітан опустився навпочіпки поруч. Його обличчя було дуже близько.
— Бо я бачу, що в тобі є те, що може врятувати не тільки тебе. Можливо, і мене.

Аліна раптом зрозуміла, що знову тримає його погляд, і всередині щось стиснулося — щось нове, ще невідоме, але тривожне й захопливе водночас.

— Добре, — прошепотіла вона. — Тоді… домовимось. Ти мене вчиш, а я — не помираю.

Ітан коротко засміявся.
— Угода.

--

«Її перше тренування мало закінчитись тріумфом — та замість цього відкрилась рана, про яку Аліна не розповідала нікому.»