Olenka Ing - Срібні очі , Olenka Ing

Аліна прийшла до тями на холодному асфальті. Голова гуділа, як після вибуху, тіло боліло — але вона була жива. Над нею схилився той самий хлопець з срібними очима. Його пальці ледь торкалися її плеча.

— Ти мене чуєш? — його голос був м’яким, але дивно спокійним, наче в людини, яка звикла до хаосу.

Аліна різко сіла, відштовхнувши його руку.

— Хто ти, чорт забирай?! Що сталося? Що це було?! — її голос зривався на крик.

— Тихіше, — він оглянувся на темний провулок. — Вони ще можуть бути тут.

— Вони? Хто “вони”? — Аліна підвелася на ноги, хитаючись. — І якого біса твої очі світилися?!

Хлопець провів рукою по волоссю, зітхнув.
— Я — Ітан. І, повір, я сам хотів би, щоб ти ніколи мене не зустрічала.

— Ну, запізно, — огризнулася Аліна. — Тепер пояснюй.

Ітан стиснув губи.
— Добре. Слухай уважно. Ти — Пробуджена. Це означає, що твоя свідомість розірвала завісу між світами. Тепер ти бачиш те, що більшість не помічає.

— Що?.. — Аліна хрипко засміялася. — Це якесь дурне кіно? Я нормальною була ще вчора.

— Була, — Ітан уважно дивився їй в очі. — Але вчора ти перейшла межу. Тепер на тебе полюватимуть.

— Полюватимуть?.. — у голосі Аліни почувся нервовий сміх. — Хто?! Чорні тіні зі скрипучими голосами?

Ітан кивнув.
— Саме вони. Їх називають Химерники. Вони живляться пробудженими, як ти. Ти — їхній маяк.

Аліна на хвилину замовкла. Її серце гупало десь у горлі. Вона подивилася на свої руки, що тремтіли, і ледь стримала сльози.

— І що тепер? — прошепотіла вона.

Ітан простягнув руку.
— Тепер або ти вчишся виживати… або стаєш їхнім вечерею. Вибір твій.

Вона довго дивилася на його долоню. Потім схопила її, стискаючи до білого.

— Якщо я вже в цьому лайні, — сказала Аліна тихо, — тоді навчи мене, як з ним боротися.

На мить Ітан усміхнувся — швидко, майже непомітно.
— Знаєш, не всі ламаються на цьому етапі. Ти мені подобаєшся.

— Не раджу поспішати з симпатіями, — буркнула вона. — Спочатку поясни, що ти таке.

— Я? — Ітан підняв брови. — Напівпробуджений. Половину життя на межі. Я — твій наставник. І, як би це дивно не звучало, я єдиний, хто зараз хоче, щоб ти залишилась жива.

— Чудово, — гірко посміхнулася Аліна. — Навчиш мене фокусів, чарівник?

— Не чарівник. Просто виживший, — Ітан кивнув у бік вулиці. — А тепер ходімо. У нас є ніч, щоб підготувати тебе. Бо завтра — полювання.

---

Він простягнув їй руку. І хоч вона ще вагалася, десь у глибині душі вже знала: назад дороги немає.»