Анастасія Зорель - Люмірея. Перша стежка магії , Анастасія Зорель

Люмірея обережно ступала по сріблястій траві, що тихо шелестіла під її ногами. Повітря було прохолодним, але приємним, і з кожним кроком їй здавалося, що сам ліс оживає навколо неї.

Десь далеко за деревами пролунав м'який дзвін — ніби хтось торкнувся тонкого кришталя.
Люмірея затамувала подих і прислухалася.

— Люмірея... — прошепотів вітер.

Дівчинка здригнулася. Вона озирнулася, та навколо нікого не було. Тільки дерева схиляли свої гілки, ніби кланяючись їй.

— Люмірея... — повторив голос, теплий і лагідний.

Вона зробила ще кілька кроків, і раптом побачила перед собою велике дерево із срібною корою. У його стовбурі сяяло невелике отвір-арка, заповнена м'яким світлом.
Ліс ніби дихав у такт її серцю, кожен подув вітру нашіптував їй знайомі й водночас незвідані мелодії.

Люмірея підійшла ближче й торкнулася долонею срібної кори. Дерево затремтіло під її пальцями і промовило без слів, просто в її думках:

"Ти повернулася. Тебе ми чекали."

Дівчинка не знала, що відповісти. Її серце билося швидше, але страху вона не відчувала — тільки дивовижне тепло, що розливалося по всьому тілу.

— Я не знаю, хто ви... але мені здається, що я тут не випадково, — прошепотіла вона.

Світло в арці дерева стало яскравішим. Ліс затих, прислухаючись до її слів.

І тоді з глибини світла почувся крок — легкий, обережний. Хтось ішов до неї...