Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Вартість диму

Темрява була густою. Рей провів рукою по холодному металу підлоги — шорсткому, з іржавими плямами. Голова пульсувала.

— Є хтось?

Тиша гуділа. Потім — хрип.

— Чую тебе, — сказав Рей, витираючи липкий піт із чола.

— Ну? — відповів низький сухий голос.

— Де ми?

— У контейнері. Сталевому.

— Звідки знаєш?

— Чую запах іржі. І гудіння порту вдалині.

Рей спробував підвестися. Ноги тремтіли, як у п’яного матроса.

— Хто ти?

— Ніхто.

— Ім’я є?

— У всіх є.

Сірник чиркнув об стіну. Вогник сигарети освітив худе обличчя — гострі вилиці, темні провалля під очима, шрам через брову.

— Дай одну, — попросив Рей.

— Остання.

— Бачив пачку в тебе.

— Помилився.

Тиша.

— Ти — Крамер, — раптом сказав чоловік.

— Звідки знаєш?

— Прийшов тебе вбити. Вчора ввечері.

Рей похолов, серце калатало, як у пастці.

— Зброя?

— Мене вдарили ззаду. Отямився тут.

— Хтось крутіший за тебе, — хмикнув Рей.

— Поки що.

Сигарета згасла, темрява поглинула все.

— Чому я?

— Вкрав не ті гроші.

— Я не крав.

— Усі так кажуть.

Рей обшукав кишені — ні годинника, ні телефону, ні гаманця, лише пил.

— Вихід?

— Замок зовні.

Чоловік піднявся, тканина прошелестіла. Руки загрюкали об стіни.

— Що шукаєш? — запитав Рей.

— Щось гостре.

— Навіщо?

— Завершити місію.

— Можемо задихнутися раніше.

— Може.

Гуркіт трясонув контейнер, метал загудів. Обидва застигли.

— Що це? — шепнув Рей.

— Хтось надворі.

— Хто?

— Не я.

Ще удар.

— Хто тебе найняв? — запитав Рей.

— Жінка. Висока. Темне волосся. Шрам на підборідді.

— Ліза, — Рей засміявся, сухо й коротко. — Вона мертва.

— Коли?

— Вчора. До тебе.

— Хто її?

— Кейт.

— Хто така Кейт?

— Моя начальниця.

Третій удар.

— Поліція? — запитав чоловік.

— Тобі краще сподіватися, що ні.

— Чому?

— Бо я — поліція.

Тиша зависла, густа й холодна. Чоловік закурив ще одну — рука тремтіла, вогник танцював.

— Ти — Крамер. Бізнесмен,— сказав він.

— П’ять років під прикриттям. Допоможеш — не заарештую, — додав Рей. — Свідчи проти Кейт.

— Свідчити — це смерть.

— Краще, ніж тут гнити.

Світло хлинуло, мов удар, — двері розчахнулися. У проємі вималювалася струнка жінка в сірому костюмі, стискаючи пістолет із глушником.

— Чому ви живі?  — сказала вона холодно.

— Твоя ідея нас замкнути, Кейт? — запитав Рей.

— Так. Ліза зламалася після Кросбі.

— Ти вбила його, — сказав Рей.

Куля просвистіла. Чоловік упав, хапаючи повітря. Кров залила підлогу.

— Де гроші? — Кейт холодно Рею.

— У сейфі Кросбі.

— Брешеш. Ліза казала, ти їх узяв.

— Перед тим, як ти її вбила?

— Вона втекла.

— З грішми, — додав Рей.

Кейт опустила пістолет.

— Перевір її стіл. Фальшиве дно.

Вона відступила. Кілер раптом рвонувся — повалив її. Два постріли. Обоє затихли.

Рей підняв зброю. Кілер дихав, кров булькала в горлі.

— Я не поліція, — сказав Рей.

— Знаю. Гроші в тебе.

— Так. Дістанусь літака.

— Добре, — прохрипів кілер. — Ім’я?

— Томас.

— Чому Кросбі?

— Взяв чужі гроші.

Томас заплющив очі. Рей рушив геть. Сонце палило шкіру. Гроші ховалися в гаражі за дві милі.

Усі гребли чуже, а Томас боровся за те, що вважав своїм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍