Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Доказ

Розбите скло тріщить під підошвами. Кров із долоні сочиться на мармур кабінету директора "Лайф-Х". Друга тридцять сім ночі. Сигналізацію обійдено, камери зациклені на порожніх коридорах, охорона зміниться за двадцять хвилин. Час знайти сейф і зникнути з документами. Вітер гудить за вікном, дощ барабанить по шибках.

Місяць заливає кімнату срібним сяйвом. Сейф за картиною — банально, як у дешевому кіно. Усміхаюсь криво. Набираю код: 07-18-41. День народження його доньки, що лежить у комі п’ять місяців. Дурень молиться на апарати, чекає чуда.

Сейф клацає. Папка "Т-3: конфіденційно" — моя здобич.

Кроки в коридорі. Різкі, чіткі. Не охорона — ті тягнуть ноги, як сонні. Ховаюсь за важкою шторою, стискаючи чорну коробочку. Думаю про матір — її судоми, крики від "терапії". Лікарі брехали про шанс, а вона корчилася, як кролик у клітці. Триста таких, як вона. Правда коштувала мені ночей у темному павутинні мережі.

Двері риплять. Віктор Рейн — сивий чоловік за шістдесят, високий, але згорблений роками, з худими плечима під мокрим шерстяним пальто — ступає всередину. Сідає за стіл, кладе пістолет. Телефонує.

— Він знову приходив, — хрипить у трубку. — Залишив білу хризантему в її палаті.

Серце б’ється, як молот. Він про мене. Про ту хризантему.

— Загрожує розкрити "Т-3". Має докази, — додає. — Хоче справедливості. Каже, ми вбили його матір.

Я стискаю папку в руках, пальці тремтять від напруги. Він знає більше, ніж я припускав.

— Вона загинула на третьому тижні випробувань, — бурмоче він, голос тріскається, мов сухе дерево. — Я так втомився.

Рейн відсуває телефон, дістає з шухляди пожовклий медичний журнал, повільно гортає. На сьомій — моя мати: бліда, з темними колами під очима, що впали вглиб, але ще жива, з порожнім поглядом у камеру. Він зупиняється, дивиться на фото. Потім тихо, майже шепоче:

— Виходьте, Картере. Я знаю, що ви тут.

Виходжу, тримаючи папку. Штора гойдається за спиною.

— Як? — питаю, хоч повітря стискає горло.

— Кров на підлозі, — киває на краплі. — Я чекав вас.

Піднімає пістолет, але не цілиться. Очі сірі, мертві.

— Ваша мати благала нас. Схопила мене за руку, просила шанс. Сама підписала кожен папірець.
— Ви її вбили, — шиплю я, горло стискає лють. — Засунули побічку під килим.
— Не все вдалося сховати, — він киває на папку в моїх руках, очі блищать втомою.

Я витягую пульт, пальці липкі від поту.
— Передавач, — кидаю різко. — Ваше зізнання ллється в ефір. Тисячі вже чують.Я збирався вкрасти ці папери, але заманив вас сюди.

— Охорона?.. — шепоче він.
— Вимкнув. Чекав вас. Хотів, щоб ви розкрились, як книга.
Він різко кидає пістолет на стіл, метал грюкає об дерево.
— Пастка, — глухо шепоче.
— Правда на волі, — відрізаю я. — Вам не втекти.
Крокую до дверей, груди розпирає тріумф, але щось тягне назад.

— Чому ваша донька в комі?
— "Т-3", — шепоче він, дивлячись у підлогу. — Перша партія нового складу.

Дійшло: усе скінчено тут. Виходжу. Дощ змиває кров, сирени гудять у вухах. «Нарешті усе. Скоро буду, мамо», — шепочу в мокру пітьму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍