Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Терни та троянди

Теплий осінній вечір огорнув сад пані Вишневської, молодої жінки з гострим розумом і витонченими манерами, чий блідий, але виразний профіль із тонкими рисами обрамляли темні локони, що спадали на плечі її смарагдового жакета.

Вона прогулювалася серед троянд, коли біля хвіртки з’явився пан Соколов — її давній суперник у міській управі, високий чоловік із широкими плечима, чий суворий погляд темних очей і акуратно підстрижена сива борода додавали йому вигляду аристократа. Їхнє легендарне протистояння завжди вибухало вишуканими словесними дуелями.

— Пані Вишневська, який чарівний вечір, — вклонився Соколов. — Ваш сад як завжди прекрасний.

— Пане Соколов, як ви опинилися тут без запрошення? Провидіння відчинило хвіртку?

— Чи варто ховати красу за парканами? — усміхнувся він іронічно. — Я прийшов через ваші плани на завтрашніх зборах ради проти моєї реконструкції північної частини міста.

— "Реконструкція" — гарне слово для руйнування спадщини, — відрізала вона. — Ваш талант до евфемізмів вражає.

Вони неквапливо рушили звивистою доріжкою, де п’янкий аромат троянд  різко контрастував із холодною напругою, що іскрилася між ними.

— Я дивлюся в майбутнє, — спокійно відповів він. — Старі будівлі втратили сенс. Мій проєкт принесе місту добробут.

— Ваш альтруїзм зворушливий, — саркастично всміхнулася вона, — особливо коли він збігається з вашими фінансами.

— А ви ховаєте амбіції за сентиментами до минулого, — парирував він. — Ваш батько ж має антикварну крамницю, чи не так?

Вона граціозно вказала йому на холодну мармурову лавку, запрошуючи сісти.

— Мій інтерес до історії глибший, ніж ви думаєте, — мовила вона. — Я запропонувала реставрацію: збереження спадщини, туризм, робочі місця.

— Старі будинки не зрівняються з сучасним комплексом, — заперечив він, але з цікавістю.

— Ви не бачили мого проєкту, — палко відповіла вона. — Чи читали документи, які я надсилала?

Соколов замовк. Її пристрасть змусила його задуматися.

— Можливо, я справді помилився, не звернувши уваги, — визнав він після паузи.

— Світ здригнувся! — пожартувала вона. — Ви визнали помилку!

Він усміхнувся, і його обличчя стало несподівано приємним.

— А ви невиліковно чарівна, — тихо відказав він, — і саме це робить наші дуелі такими захопливими.

Сонце сідало, сутінки огортали сад. Вони мовчали, дивлячись на позолочені дерева.

— Я вивчу ваш проєкт, — сказав він, підводячись. — Можливо, знайдемо компроміс. Ми обоє хочемо блага для міста, хоч і по-різному.

— Ви не перестаєте мене вражати, пане Соколов, — мовила вона м’яко, підводячись із легким блиском в очах. — І, мушу зізнатися, це несподівано приємно.

Коли він пішов, пані Вишневська залишилася в саду, що потопав у сутінках. Те, що почалося як черговий спалах їхнього протистояння, раптом розквітло можливістю порозуміння. Вона задумалась: адже знала, скільки роботи в нього завжди, — він міг би надіслати листа чи посланця, але щоразу сам ступав у її сад. І ця думка, ледь помітно зігріваючи серце, залишила на її вустах тінь ніжної, мрійливої посмішки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍