Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

2.1 Олександр зацікавлений

Я маю відмовитися. Це ж очевидно.

— Дякую, але не потрібно, — кажу, намагаючись звучати впевнено.

Олександр мовчить, уважно дивиться на мене. Його темні очі вловлюють кожну дрібницю — як я стискаю пальці, як кутаюся в тонку куртку, як намагаюся приховати нерішучість.

— Пізно, — каже він, неквапливо засовуючи руки в кишені. — І холодно.

Мої плечі напружуються.

— Я звикла, — відповідаю, але слова звучать невпевнено.

Я відчуваю, як порив вітру пробирає до кісток. Гуртожиток далеко. Вулиці порожні. І хоча я щосили намагаюся зберігати дистанцію, його пропозиція звучить надто заманливо.

Він знову відчиняє дверцята машини.

— Сідай, Аліно.

Його голос рівний, але в ньому є щось, що змушує мене вагатися. Не наказ, не прохання — щось середнє.

Я кусаю губу, дивлюся на темну дорогу попереду.

Це погана ідея.

Дуже погана.

Але ноги самі роблять крок уперед.

Я сідаю в машину, і серце скажено б'ється в грудях.

Олександр мовчки зачиняє дверцята з мого боку, обходить машину й сідає за кермо. В просторому салоні пахне дорогими парфумами, теплом і чимось ще… невловимим, але таким, що змушує мене нервувати.

— Куди? — питає він, повертаючи до мене голову.

Я змушую себе відповісти:

— До гуртожитку… будь ласка.

Він киває, заводить машину, і ми плавно рушаємо.

Машина плавно зупиняється біля старого гуртожитку. У вікнах горить світло, чути приглушений сміх і музику — звичайний студентський вечір.

Олександр вимикає двигун, але не поспішає щось казати. В салоні панує тиша, напружена, майже відчутна.

Я проковтую клубок у горлі й, не дивлячись на нього, тягнуся до дверної ручки.

— Дякую, що підвезли, — кажу я тихо.

— Завжди радий допомогти, — його голос спокійний, але в ньому є щось таке, від чого по спині пробігають мурахи.

Я нарешті наважуюся глянути на нього. Його погляд — вивчаючий, пронизливий. Так дивляться не просто з цікавістю.

Я вже тягнуся до дверної ручки, коли чую його голос:

— Аліно.

Завмираю, підіймаю погляд. Олександр дивиться прямо на мене, його очі уважні, пронизливі.

— Ти мені дуже сподобалась.

Серце стискається, ніби щось усередині мене пропустило удар.

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. Він говорить це так спокійно, так упевнено, ніби це щось само собою зрозуміле.

— Я хочу побачити тебе знову, — продовжує він.

Моє дихання збивається.

— Навіщо? — голос ледь чутний.

Олександр злегка посміхається, ніби моя розгубленість його розважає.

— Просто дозволь.

Він витягує телефон і простягає мені. Я вагаюся, але все ж беру його в руки й повільно набираю свій номер.

Коли він забирає телефон назад, на мить затримує на мені погляд.

— Тепер я знатиму, як тебе знайти. На добраніч, Аліно.

Його голос звучить так, ніби це не просто слова.

Я киваю, швидко відкриваю дверцята й виходжу.

Тільки коли заходжу всередину гуртожитку, розумію, що мої пальці досі тремтять.

Я тільки заходжу до кімнати, як обидві мої сусідки різко підводять голови.

— Ого, подруга, ти це серйозно? — майже вигукує Оксана, примружуючи очі.

— Що? — я зупиняюся на місці, навіть не встигнувши зняти куртку.

Ліза хитає головою, усміхаючись.

— Не прикидайся. Ми все бачили.

— Ви… що бачили?

Оксана закочує очі.

— Ну звісно! Ти думаєш, ми не помітили, як ти щойно вилізла з дорогої тачки?

У мене всередині все обривається.

— Ага, чорний седан, тоновані вікна, така машина точно не у якогось студента, — додає Ліза, схрещуючи руки на грудях.

— Дівчата, — я спішно розстібаю куртку, намагаючись уникнути їхніх поглядів, — це просто… нічого особливого.

— Нічого особливого? — Оксана пирхає. — Ну-ну. Я б теж хотіла, щоб мене так "просто" підвозили такі чоловіки.

— До речі, він симпатичний? — підключається Ліза, її очі блищать від цікавості.

— Він… — я кусаю губу, намагаючись не видати свого хвилювання. — Нормальний.

— Ой, все ясно, — Оксана сміється. — Якщо дівчина каже "нормальний", значить, там ух!

— Він дорослий? — Ліза примружується.

— Звідки ви взяли, що він взагалі… — я різко замовкаю, розуміючи, що тільки більше їх заінтригувала.

— Так, ну все, розповідай, — вимогливо каже Оксана.

Я стомлено зітхаю, скидаю куртку і падаю на своє ліжко.

— Я не знаю, що сказати. Це просто… клієнт із ресторану.

— Ага, клієнт, який не просто залишає чайові, а ще й особисто підвозить. Знаємо ми таких, — Ліза знову сміється.

Я заплющую очі, намагаючись не показати, як мене накривають думки.

Бо справа в тому, що вони мають рацію.

Цей вечір був зовсім не "нічого особливого".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍