Ліанна - Задзеркалля Тіо, Ліанна

Тіо ще не встиг оговтатися від побаченого біля озера, як почув за спиною легкий шерех. Озирнувшись, він побачив… кота. Той сидів посеред дороги і пильно дивився на нього блискучими очима кольору льоду. Його шерсть мала незвичний відтінок — темно-синій, майже чорний, але з легким сріблястим поблиском на сонці.

— Нарешті, — озвався кіт. — Ти повільніший, ніж я думав.

Тіо відсахнувся.

— Ти… говориш?

Кіт підвів брову (як це в нього вийшло — Тіо не зрозумів) і поважно кивнув.

— Звісно. Я ж не простий кіт. Мене звати Синько. Я твій Провідник. Тимчасовий, звісно. Якщо, звичайно, не загинеш на першій же пастці.

— Пастці?! — перепитав Тіо, відчуваючи, як його груди стискаються.

— Ну, ти ж не думав, що все буде просто? — Синько потягнувся і неквапом пішов стежкою. — У Задзеркаллі кожен крок — це загадка. І не всі з них мають правильні відповіді.

Тіо пішов за ним, намагаючись іти тихо, хоч кіт рухався зовсім безшумно.

— А ти давно тут? — спитав Тіо.

— Відколи існує Задзеркалля. Хоча, якщо бути точним, я з’являюся лише тоді, коли приходять… особливі гості.

— Я не особливий.

Синько зупинився і глянув на нього.

— Помиляєшся. Ти — ключ. Або до порятунку, або до загибелі цього світу. Все залежить від того, який вибір ти зробиш.

Тіо не знав, що відповісти. Слова кота змусили його серце битися швидше. Він нічого ще не зробив, але вже відчував тягар відповідальності.

— Отже, перша справжня загадка чекає попереду, — мовив Синько, махнувши хвостом. — Але спочатку — знайомство з тими, хто теж хоче дістатися до серця Задзеркалля… І не всі з них будуть раді тебе бачити.

Тіо проковтнув клубок страху в горлі. У нього не було вибору. Він рушив за котом — углиб невідомого, назустріч наступній таємниці.