Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Ти що, дух лісовий, такий крижаний на дотик? Чому мовчиш? — запитала я, водночас дивуючись і побоюючись цього загадкового незнайомця.

Легко провела пальцями по його руці, намагаючись відчути хоч якусь теплоту, але замість цього мене огорнув холод, мов від старих кам’яних стін у підземеллі. Він схрестив руки на грудях і злегка похитав головою в сторони, наче відповідаючи на моє запитання без слів. Його погляд був серйозним, майже пронизливим, і я зрозуміла, що краще прислухатися до його мовчазних вказівок.

Раптово небо розколов грім, і дерева навколо затріщали, наче розгнівані велетні. У грудях загострився страх, і я мимоволі подумала: "Та що ж це за бісовщина відбувається в цьому лісі?"

Зупинивши мене на місці, незнайомець рушив за великі дуби, немов розчиняючись у темряві.

Я вже збиралася втекти подалі звідси, коли мене зупинив неземний голос, що линув із—за дубів. Це був голос дівчини, тонкий і чарівливий, мов спів сирени.

— Мій неможливий Милоснику, мій чудовий володарю. Ти будеш сьогодні зі мною обопільним, чи приймеш мою пропозицію, чи посядеш зі мною царствувати в моєму чертозі? — пролунав голос, солодкий, наче мед, але з відтінком владної суворості. — Говори, наказую!

«Милосник», так звуть цього пронизливо—прохолодного чоловіка?

Моя інтуїція кричала, що втручатися в справи духів—найгірша з можливих ідей. Усі казки, які я знала, попереджали про небезпеку таких зустрічей. Адже спілкування з потойбічним ніколи не закінчується добре, якщо ти не прегарна принцеса чи премудра діва, а я, на жаль, не була однією з них.

Я притаїлася, настільки тихо, що майже не дихала. Лише час від часу повіки змикалися, мов намагаючись сховати мене від цього жаху. Затаївши подих, я прислухалася до подій, що розгорталися, і твердо вирішила не привертати до себе жодної уваги, надіючись, що мене омине цей таємничий вихор подій.

— Дозволяю, відповідай, — вимогливо продовжив жіночий голос, насичений потойбічними вібраціями.

— Сьогодні, як і багато разів раніше, я відповідаю відмовою, Магуро. Йди звідки прийшла! — прозвучала тверда, але з нотками втоми відповідь мого спасителя, яка розсікала ніч, як лезо меча.

— Ти прирікаєш себе ще на десять років скитання в самотності, незриме існування не в світі живих, не в світі мертвих. Ти так хочеш провести свою вічність? — чаруюче—лукавий голос жінки пробирав до самих кісток, заповнюючи ніч нестерпним холодом.

— Єдине, чого я хочу, — це щоб ти провела свою вічність, знаючи, що навіть примусом не змогла заволодіти ні мною, ні моєю душею. Живи з цим, відьмо! — зухвало, з викликом відповів Милосник, його голос лунав, мов розгортання грозової хмари.

— Так знай, не тільки ти один будеш страждати! Все живе і неживе, що оточує тебе, розділить з тобою твою неминучу кару! — заверещав дівочий голос, який перетворився на огидний вереск, що пронизав ніч до самого мозку та змусив мене долонями стиснути власні вуха.

Сильний вітер, що раніше був лише легким диханням, почав наростати і став густішим, наче стаючи матерією, що здатна зламати дерева. Природа навколо мене раптом ожила, наче прокинувшись від тривалого сну. Блискавка розсікла небо, розкидаючи вітряні разючі пориви, що рвалися з небес. Лісова фауна заворушилася, вражена світлом і гримом, лякаючи своїм моторошним ревом. Моторошні звуки, що зривалися з горла тварин, створювали справжній хаос, а хорові завивання різношерстих створінь наростали, наче тривожний симфонічний оркестр ночі.

Зграя ворон, що каркала в небі, нагадала мені про старечі казки, які бабуся читала перед сном. У пам’яті спливали лише ті, що рідко закінчувалися щасливо. Спробувала згадати хоч якусь легенду про Магуру, про таку силу, яка могла впливати на світ живих так кардинально, але нічого не спало на думку. Ніхто не казав про такі темні сили, здатні викликати подібний хаос.

Я вирішила, що краще знайти спосіб тихо пробратися повз сутички духів і вибратися з цього місця, поки ще не пізно. Занадто довго залишатися тут було небезпечно, і я не хотіла дізнаватися, чим це може закінчитися. Відсидітися не вдасться — життя моє навчило мене, що варто відразу тікати з підозрілих ситуацій. Рішуче, але обережно, я почала віддалятися від жахливої сцени, намагаючись не зробити жодного звуку, щоб уникнути можливих небезпек.

Здавалося, навіть сама земля під ногами завібрувала від потужності подій, що розгорнулися. Я ніколи не бачила, щоб світ тварин і землі так одностайно реагував на щось. Як тільки я покинула темряву лісу, опинившись серед знайомих луків, мене охопила дивовижна легкість. Наче втікала від жахів, що переслідували мене, я змогла знову відчути, як відпускає напруга. Ще одна дивовижна річ — хоча я блукала годинами, щоб дістатися до лісу, вибратися звідти виявилося значно швидше, всього за кілька хвилин.