Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

1 Розділ

Блукала я незнайомими стежками, як тінь, що загубилася в сутінках. Позаду, наче примарний відгомін, долинав дикий сміх—чи то голоси лісу грали зі мною, чи розум мій почав танути у вирі примар. Я блукала, втрачаючи лік часу, аж поки не втрапила до пастки, немов дикий звір, спійманий в тенета. Темрява поглинула мене, коли я раптово провалилася в глибоку яму, майстерно замасковану під лісовий килим. Мій крик, пронизуючи повітря, розсікав нічну тишу, та невдовзі звуки дикої природи над головою нагадали про небезпеку. Враз замовкла, усвідомивши, що привертаю до себе надмірну увагу. Ліс був не лише домівкою для таких, як я, але й притулком для хижих створінь, які не вагаючись здобули б мене своєю здобиччю.

В напівпітьмі я марно шукала щось, що могло б допомогти мені вибратися, але навколо відчувала лише холодну, вогку землю. Лише прибуваючий місяць кидав бліде світло у пітьму, рятуючи мене від остаточного занурення в безодню страху. Я мовчки молилася, щоб світанок приніс порятунок, адже при світлі дня страхи стають менш реальними, а демонів простіше відігнати.

Зараз головне було не привертати увагу жодного вовка чи ведмедя, що блукали б поруч; їх поява означала б неминучу загибель. Я обійняла себе, намагаючись зігрітись, і сперлася на холодну земляну стіну. На щастя, на вулиці панувало літо, і хоча ночі були прохолодними, це не загрожувало мені замерзнути на смерть. Серед цієї безвиході, в якій я опинилася, я продовжувала сподіватися, що новий день принесе шлях до порятунку.

Десь за хвилин десять чи більше, я вловила шелестливі кроки на поверхні, зовсім поруч з ямою. Серце стислося в грудях, а дикий сміх, що пролунав услід, різонув слух, наче зловісне скреготання ворона. Я притислася до стіни, затаївши подих, і почувала, як серце несамовито гупає, готове ось—ось вирватися з грудей. За мить усе стихло, ніби ніколи й не було цих жахливих звуків, але навколо мене запанувала інша тиша—така, що породжує ще більший страх.

Раптом білий туман, мовби виповзши з потойбічного світу, простяг свої холодні пальці й обвився навколо моїх ніг. Він був густий, мов молоко, і з’явився нізвідки, додаючи до атмосфери моторошного сновидіння.

— Дідько, що тут коїться? — прошепотіла я, ледве стримуючи крик, що рвався з горла.

Звуки і туман, що виникли з небуття, налякали мене до нестями. Я відчула, як зуби почали дрібно цокотіти від страху, наче десь всередині мене розхитався годинниковий механізм. Я вирішила, що більше не витримаю в цій пастці, у цьому барлігу, що випромінював саму суть невідомого жаху.

Відчайдушно почала намацувати щось, що могло б допомогти вибратися, хоч би й трухлявий корінь. Нарешті, пальці відчули вологу глинясту землю—можливість, хай і крихку, вхопитися за життя. Зібравши всю силу, я вперлася ногою в стінку ями, а руки встромила у м'який ґрунт, намагаючись утворити виступи, за які можна було б зачепитися.

З величезним зусиллям я підтяглася, пробиваючи руками пухку землю, але це не було просто. Після декількох спроб я нарешті опинилася на середині шляху до гори. Бруд, що в’ївся в руки, ковзав між пальцями, але я ще трималася. З кожним сантиметром угору земля ставала все менш надійною, та, зібравши останні сили, я застигла, щоб перепочити й набратись снаги для фінального ривка.

Однак, коли я замахнулася рукою, намагаючись ухопитися за край, земля під ногами осипалася, і я відчула, як провалююся назад у безодню. Але в ту саму мить моя рука знайшла рятівний дотик—чиясь сильна рука схопила мене й потягла до гори. Мене витягли різким та рвучким рухом.

Опинившись на поверхні землі, я відразу зрозуміла, що розпласталася на чиємусь тілі. Два кришталевих озера—очі незнайомця—виблискували в грайливому місячному світлі, наче всередині них танцювали тисячі зірок. Я відчула, як потопаю в цьому чарівному вирі, наче світ навколо перестав існувати. Ніжний погляд, обрамлений довгими, майже казковими віями, промовляв щось, чого губи не наважувалися висловити.

— Ти хто? — пробелькотіла я, намагаючись знайти хоч якесь підґрунтя під ногами, не лише фізично, а й у цій дивній, майже примарній ситуації.

Незнайомець, мовчки посміхнувшись, торкнувся мого плеча і легко щипнув, наче пробуджуючи від сну.

— Ай, навіщо? — зойкнула я, спантеличена його несподіваним жестом.

Він легко потягнув мою руку вбік, натякаючи, що я занадто довго залишаюся в його обіймах. Зрозумівши натяк, я нарешті підвелася і озирнулася навколо. Нічна темрява, глибока яма, з якої я щойно вибралася, і цей незнайомець—все здавалося частиною якогось дивного, майже нереального сценарію.

— Ти ж не збираєшся нічого поганого мені зробити? — запитала я, відчуваючи, як зростає тривога, що раптом прийшла в момент, коли я вже рівно стояла на землі.

Хлопець лише мовчки розвернувся і пішов геть, не залишаючи жодних пояснень. Не в змозі залишити його так, я кинулася за ним.

— Хей, стій! — окликнула його, намагаючись зрозуміти, хто він і що відбувається.

Раптово шалений порив вітру вдарив мені в обличчя, а незнайомець, не сказавши ані слова, притиснув мене до найближчого дерева. Його великий палець стулив мої губи, а руки огорнула всю мою щелепу стримуючи мене немалою силою і змушуючи замовкнути. Пильно вдивляючись у темряву, він нарешті відпустив мене, а потім приклав палець до своїх губ, жестом показуючи мовчати. Я лише кивнула, не бажаючи викликати у нього невдоволення.

Він взяв мою руку і повів за собою, мов тінь, що веде за собою сонного мандрівника. Незабаром ми опинилися серед старих дубів, де височів великий камінь, що перевершував мене зростом. Я не пам’ятала цієї місцевості хоч провела все дитинство в цих лісах.

Незнайомець зупинився і, жестом показавши, що я маю стояти поруч із цим листяним велетнем. Мовчки я застигла на місці, відчуваючи, як усередині мене знову розгорається вогонь тривоги, але водночас щось дивне—можливо, цікавість або віра в те, що цей незнайомець знає більше, ніж видає на перший погляд—змушувало залишатися поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍