Елісса Фенікс - Палаюча тінь, Елісса Фенікс

Глава 3. Під владою тіней

 

Алейра прокидалася відновленою, але її розум все ще був переповнений питаннями. Ронан залишався загадкою, і його присутність не переставала викликати тривогу, але й незрозуміле притягнення. Здавалось, що він не просто маг, а частина самого цього світу — і від нього важко було втекти, навіть якщо б вона хотіла. Вона відчувала, як безсмертна природа лісу огортає її своїми холодними, спокійними руками, змушуючи прийняти нову реальність.

Ліс навколо був незвичайним. Густі дерева, з чорними стовбурами і туманними кронами, що перепліталися одна з одною, створювали відчуття, ніби вони живуть і дихають разом з нею. Повітря було насичене магією, не такою, як вона звикла її відчувати — це було не просто чаклунство, а сама суть цього світу, яка проникала в її тіло, вбиравши її енергію і водночас даючи їй нові сили.

Вітер в цьому лісі не мав звичного запаху трав чи дерев. Його запах був гірким, з відтінком чогось старого і розгубленого. Далеко вглибині, де її погляд не міг досягти, миготіли спалахи невідомого світла — то були якісь магічні істоти, що пересувалися між деревами, але Алейра не могла визначити, що це за створіння. Кроки по землі були м’якими, але при цьому відчувалися як розгойдані тіні, що слідують за нею.

Ронан не сказав нічого, коли вони йшли далі, лише тихо крокуючи, і вона мусила йти за ним, навіть якщо кожен її інстинкт кричав їй — йди в інший бік. Всі ці відчуття, незрозуміла магія навколо, важке повітря — вони змушували її відчувати себе чужою в цьому місці, навіть якщо вона не знала, чому так. Ніби сама природа не хотіла її тут.

Чим далі вони йшли, тим більше було зрозуміло: цей ліс не просто місце. Це був живий організм, частина більшого світу, і відчуття, що він слідкує за кожним її кроком, ставало дедалі сильнішим.

Вони дісталися до великої галявини, де повітря стало ще важчим. Тут, серед хаотичних дерев, стояла велика кам’яна споруда. Виглядала вона, як величезний храм, вкрита мохом і тінню, а руни на її стінах пульсували живим світлом, що не підкорялося звичайним законам.

— Це місце, — сказав Ронан, — тут твоя сила буде розкрита.

Алейра відчула неприємне здригання у всьому тілі. Кожна клітинка її тіла кричала про небезпеку, але вона вже не могла відступити. Як би вона не намагалася, цей світ став частиною її, і вона повинна була це прийняти.

Як тільки вони увійшли всередину храму, її охопило ще більше відчуття чужості. Вогонь не горів, а лише вимальовував у повітрі примарні фігури, які розчинялися, немов віддзеркалення. Повітря стало особливим, як і сама структура храму — величезні кам’яні стіни, вкриті дивними рунами, що пульсували ритмом, схожим на серце світу.

Тут було все, що мала Алейра забути — і зараз вона була на межі того, щоб зустрітися з чимось більшим, ніж вона могла собі уявити. Перед нею стояла жриця, така ж темна, як і сам храм, її очі світяться холодним блакитним вогнем, а шкіра була такою ж кам’яною, як і стіни.

— Ти готова? — запитала жриця, її голос був як шурхіт вітру через каміння, холодний і незворушний. — Ти повинна пройти це. Тільки так ти зрозумієш, чому твоя сила така важлива для цього світу.

Алейра зробила крок уперед. Вона не була готова до того, що мала статися. Але знала одне — повернутися назад вже було неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍