Елісса Фенікс - Палаюча тінь, Елісса Фенікс

Алейра прокинулася в тумані. Її очі повільно відкрилися, і перед нею відкрився дивний, незнайомий світ. Туман не був звичним — він був густим і майже живим, мов би навколо неї крутились тіні, що змінювались із кожним рухом. Повітря пахло вологою землею, мохом та стародавніми деревами. Але головне — все навколо виглядало таким чужим і водночас знайомим.

Вона піднялася на ноги, відчуваючи, як земля під її стопами ледь зрушує, немов сприймає її вагу, але водночас не зовсім реальна. Її ноги були м’якими, а кожен рух супроводжувався дивним відчуттям, як би вона пересувалася через інший вимір.

«Що це? Де я?»

Вона озирнулася, спостерігаючи, як м’які серпанки туману поступово розсіюються, відкриваючи перед нею величезний ліс. Дерева тут були не такими, як на Землі. Їхні стовбури були темно-сірими, а листя — великими, майже чорними. І хоча навколо не було ані звуків тварин, ані шелесту листя, вона відчувала, що цей ліс живе, і він не був дружнім.

Збоку до неї підступили кроки, і вона інстинктивно повернула голову. Ронан стояв біля неї, спокійний, з виразом обличчя, як у людини, яка щойно пройшла через смертельну бурю і не залишилася з жодним питанням. Його золоті очі виблискували в темряві, мов розплавлені вогні, і кожен погляд, який він кидав на неї, мовби вбирав її в себе.

Він був високим, на голову вище за неї. Його постава була вражаюче величною, мов він не просто стояв на землі, а сам простір навколо нього трохи змінювався, підкорюючись його присутності. Він мав бездоганно рівну спину, що не дозволяла їй навіть на мить забути про його силу та авторитет. Чорне волосся спадало йому на плечі хвилями, і коли він рухався, його плащ, темний і важкий, струменів за ним, ніби крила, які здатні розірвати саму тканину світу.

Його обличчя не можна було назвати звичайним. Воно було різким, майже різьбленим, з глибокими скулами, сильними лініями, які створювали враження, що він не просто чоловік, а істота з іншого світу. Але це не було обличчя холодного монстра, це було обличчя, що могло б одночасно і залякати, і привернути увагу. Його золоті очі, що тепер дивилися на неї, не просто вивчали її — вони здавалися такими, що могли бачити її душу, проникати крізь її найпотаємніші думки і бажання. Вони палали холодним вогнем, і цей погляд не обіцяв нічого доброго.

Він не поспішав, спостерігаючи за нею з дивною спокоєм, що здавалося, що він уже бачив усе і пережив не раз. Із ним було важко не відчувати себе якоюсь частиною його гри, навіть якщо вона намагалася чинити опір.

— Ти жива, — сказав він, його голос був низьким, відточеним і таким впевненим, що здавалось, ніби цей факт не потребує жодного підтвердження.

Алейра покашляла, намагаючись звикнути до запахів і відчуттів, що наповнювали її нове оточення.

— Де я? — її голос був ще слабким, ніби вона щойно прокинулася після довгого сну.

Ронан злегка нахилив голову, ніби оцінюючи її питання.

— Це не місце для слабких. Ти тут не просто так, відьмо, — його слова були гострими, і навіть у цій ситуації в його голосі звучала та сама холодна впевненість, яку вона відчула ще на обриві. — Ти потрапила в місце, де не існує часу, не існує простору, де навіть смерть не може тримати свою владу.

Алейра поглянула на нього, не розуміючи.

— Як я сюди потрапила?

— Я переніс тебе через межі, — він не відповів безпосередньо на її питання, але його слова залишали ще більше питань, ніж відповідей. — Тут немає законів часу, але є закон тіней.

Її серце забилося швидше. Що він мав на увазі під «законом тіней»?

— Час… — сказала вона, мовляв, розмірковуючи вголос. — Це просто якась реальність, з якою я повинна впоратися?

— Реальність? — Ронан усміхнувся, але це була не усмішка, яку можна було б сприйняти як дружню. Це була усмішка хижого звіра, який насолоджується своєю жертвою. — Ти тут вже давно. Лише не знала цього. Всі, хто потрапляє сюди, ніколи не виходять такими, якими були раніше. Цей ліс обіцяє безсмертя. Але водночас він краде душі.

Алейра відчула холодок уздовж спини. Всі її інстинкти кричали про небезпеку, але її тіло не піддавалося паніці.

— Це твоя реальність, — продовжив він, — ти тепер частина цього світу, навіть якщо не розумієш, як саме.

Вона підняла погляд, намагаючись розібратися в його словах, але його очі були надто проникливими. Відчуття було таке, ніби він знає все, що відбувається з її думками. І з кожним його словом вона відчувала, як її тримає незвідана сила.

— Що ти хочеш від мене? — її голос звучав твердо, хоча в душі все ще панував хаос.

Ронан не відповів одразу. Він крокував до неї повільно, і цей рух здавалося, що наповнював кожен сантиметр простору величезним тиском.

— Я прийшов за тобою, тому що ти потрібна мені. Ти не звичайна відьма, — його погляд поглиблювався, мовби розкриваючи її найпотаємніші бажання. — У тебе є сила, яка може змінити все, навіть цей світ. Але тільки якщо ти погодишся пройти шлях, який я для тебе приготував.

Алейра почувала, як її серце починає битися в два рази швидше. Вона вже бачила силу цього чоловіка. Вона вже відчула його магію, яка безжально переміщала її, як іграшку, через темряву. Вона не могла відмовитися. Вона не могла піти від нього.

Але вона також знала одне: чим більше вона дізнавалася про нього, тим більше ризикувала загубити себе.

— Я не твоя маріонетка, — сказала вона твердо.

— Ще побачимо, — його посмішка стала дещо глибшою. І в тому погляді знову заграла та сама небезпечна впевненість.

Вони стояли серед цього безсмертного лісу, що тягнув свої тіні в глибину всесвіту, і в її душі вперше заговорила думка: якщо цей шлях і призведе до смерті, то хоча б вона помре не одна.