Степан Босий - Монгольська навала, Степан Босий

Рязань, січень 1238 року.

Ніч наповнювала місто туманом. Вулиці Рязані опустіли, лише час від часу лунали кроки на замерзлих брукованих шляхах. Але в стінах князівського двору панувала напруга. Всі знали, що облога вже почалася.

Євпатій Коловрат стояв на мурах, розглядаючи горизонти. Перед ним розстилалась велика степова рівнина. Мертва тиша. Лише вітер, що грав з ланцюгами на щитах, що висіли на стінах, нагадував про те, що тут ще кілька годин тому стояла армія князя Юрія. Вони покидали місто в спішці, залишивши його на поталу.

Зараз кожен чоловік, що лишився в місті, був готовий стояти до останнього. Рязань не була великою фортецею, але її стіни були міцні, а народ — завзятий. Люди готові були померти, але не здалися б ворогам.

Воїни збирались у дворі, під командуванням Коловрата. Їх було небагато, але кожен був готовий до смерті. Євпатій звернувся до них:

— Ми не віддамо своє місто без бою. Якщо ми загинемо, то тільки з мечем у руці. Вони хочуть забрати нашу землю, нашу гідність. І ми їх не пропустимо.

Зі сходом сонця почалась облога.

Татари не поспішали. Вони довго стояли на своїх місцях, ніби вивчаючи фортецю, відшукуючи слабкі місця. Вони мали чисельну перевагу, але Рязань була містом, яке звикло до боротьби, і її мешканці не боялися смерті. Євпатій Коловрат наказав підготувати пастки. З дерева, каменю і заліза вони створили барикади, зміцнили ворота та брами, розставили стрільців на всіх рівнях мурів.

Татари нарешті рушили вперед. Вершники з'явилися на горизонті, наче чорна хмара, яка поглинула все навколо. Тисячі коней і воїнів почали обступати стіни Рязані. Війна розпочалася.

Монгольські стрільці вперше випустили свої стріли. Вони мчали в повітрі, мов птахи, і били в кожен кут фортеці. Стріли пробивали дерева, камінь, броню. Але рязанці не відступали. Вони ховалися за щитами, закріпленими на стінах, і відповідали своїми стрілами.

Татари намагались прорватися через ворота. За допомогою величезних таранів вони били по дереву, але стіни Рязані стояли міцно. Час від часу лунали грізні крики татарів, але рязанці не дозволяли їм досягнути мети.

Євпатій Коловрат стояв на мурах, спостерігаючи за боєм. Його меч був у крові, руки облиті потом, але очі горіли від рішучості. Він віддав наказ:

— Відкрити браму на південь! Пропустіть їх!

Воїни підкорились. Ворота відкрили, і татари увірвались у місто. Але це була пастка. Рязани, що ховалися в темряві, раптово вийшли із засідки, вдаривши з обох боків. Звук бою був оглушливим — залізо на залізо, крики, удари. Татари відступали, але кілька хвилин — і знову вони ринули вперед.

Рязань трималась. Оборона була відчайдушною, але вони не могли встояти вічно. Через кілька годин бою татари таки зламали стіни, прорвали захисні ряди. Військо Коловрата билося до останнього, але сили були нерівними.

Нарешті, коли дим затуманив поле бою і сонце почало ховатися за обрієм, Рязань палала. Євпатій Коловрат стояв серед руїн, оточений тілами своїх товаришів, але не здавався. Він тримав меч, ніби у ньому залишалась остання надія.

Коли монголи наблизились до нього, він відкинув меч, підняв голову і вигукнув:

— Вони забрали наше місто, але вони не заберуть наш дух.

Це був останній бій Рязані. Вони впали, але не зламалися. Монгольські вояки забрали все, що могли, але горда пам'ять про відчайдушну оборону цього міста залишалась у серцях руських людей.